Читати книгу - "Агент 2601 та 1/2, Тетяна Олiйник"

- Це так незвично! - захоплено вигукнув Плохiш.

- То ти ще не бачив, як він пірнає!

- Він ще й пір-рнати вміє? Ну й дива! — дивувався друг.

- Слухай, Віталiку, а давай тепер я постою на воротах, а ти будеш забивати м'яч, - запропонував Макс.

- Як забажаєш, - погодився той.

- Річ у тім, що я б дуже хотів бути вратарем, але тренер каже, що в мене краще виходить роль нападника.

- Тоді готуйся, зар-раз я тебе потр-реную! - хитро примружив око Віталік.

Макс став в умовних воротах між двома деревами і приготувався до гри. Але перш, ніж кинути м'яча на землю, Плохiш запитав:

- А як же Рем? Адже він забере м'яч раніше, ніж я зможу забити гол.

- Він мій захисник у команді, - гордо відповів друг.

- Але двоє проти одного нечесно!

Макс задумався:

- Ти маєш рацію. Зараз я поговорю з ним, щоб не заважав.

- Невже так можна? - здивувався Віталік.

- А ось дивись...

Макс підкликав собаку, погладив і скомандував:

- Реме, м'яч - фу!

Пес слухняно побіг гуляти в інший бік.

- Треба ж, який розумний собака! - не переставав дивуватися Плохiш.

Макс зайняв місце у воротах. Віталік ударив по м'ячу, але гол забити не вийшло. Не вийшло це і наступного разу... і вдесяте теж. Друг виявився хорошим воротарем, чого не очікував нападник. Віталік же зі свого боку мав сильний удар, але був повільний, завдяки чому Макс встигав визначити напрямок удару. Скільки не намагався Плохіш, але гол забити не виходило. Нарешті, у відчаї він ударив по м'ячу з усієї сили. Воротар встиг захистити позицію, але його знесло сильним ударом і він залетів у кут разом із м'ячем.

- Гооол!!! - переможно закричав Плохiш.

Макс скорчився від болю і закашлявся, лежачи у воротах. До Віталіка нарешті дійшло, що сталося. Він підбіг до друга і став вибачатися, допомагаючи йому піднятися на ноги.

- Оце так силища! Мав рацію мій дід, - промовив здивований Макс. - Мало хто встоїть проти такого удару.

- Думаю, тому тебе тренер і не ставить на ворота, що ти такий маленький, - здогадався Плохiш.

Макс присів на лавку перепочити, а Віталік запитав:

- Можна я поки що з Ремом у футбол пограю?

- Звичайно! - погодився друг і підкликав собаку.

Довго спостерігав він за футбольним поєдинком, доки захеканий друг не впав на лавку, а розбурханий пес не влігся біля його ніг.

Віддихавшись, друзі приступили до занять. Макс виклав Віталіку спрощену версію пiдставної інформації для російського шпигуна:

- Тобі всього лише потрібно сказати, що ти чув про підготовку контрнаступу десь на Південному фронті. Для першого разу цього буде достатньо.

- А далі що?

- Далі шпигун захоче дізнатися подробиці і змусить тебе їх з'ясувати. Ось тоді ми й завчимо продовження, - наставляв його Макс. - Не все відразу. Так ти точно не заплутаєшся. До того ж, поступове подання інформації не викличе підозри.

Цього разу агент Плохiш легко запам'ятав короткий, простий текст та був морально готовий до зустрічі з Кнежевичем.

Уже вечоріло і друзі розійшлися по домівках.

За вечерею Макс багато їв, навіть дуже багато, що здивувало батьків. Він запихав у себе їжу і одразу ж, з набитим ротом, просив ще. Мама, стурбована тим, що відбувається, помацала лоб дитини:

- Синочку, ти не захворів?

- Ні, зі мною все гаразд, - відповів син. - Краще подай мені ще котлетку.

Сестричка спостерігала за братом здивованими очима, адже раніше вони напару відвертали носи від тарілок.

- Максе, ти що ж, хочеш стати великим, як Віталік? - нарешті запитала вона.

- Ні, Елко, - відповів брат, пережовуючи котлету, - я просто хочу швидше вирости.

- Аааа…

Тато уважно подивився на сина:

- Максику, припини запихати в себе їжу, тобі може стати погано, - попередив він.

Але син замотав головою і продовжив утрамбовувати вечерю. Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як його знудило просто в тарілку.

Пізніше тато сидів із Максом на дивані й розмовляв по душах:

- Розумієш, синку, нікому ще не вдавалося обігнати природу. У кожного організму своя програма розвитку. Ось, наприклад, я теж був маленьким у твоєму віці і дуже мріяв вирости, але одного разу влітку я витягнувся так, що мене ледве впізнали однокласники. Колись це обовʼязково трапиться і з тобою. Не варто квапити події, до того ж, це не спрацює, я перевіряв.

У розмову вступила мама:

- Я ось теж у першому класі була найменша і стояла на фізкультурі останньою в строю. А в п'ятому класі так виросла за літо, що мене вже поставили четвертою в шерензі.

Макс уважно слухав історії батьків і зробив висновок, що все зводилося до того, що період зростання в обох випадках припадав на літній період. У нього одразу ж виник план:

- Па! ма! Ви ж відправите мене влітку до бабусі у Грецію? Я чув, що діти на морі швидше зростають.

Батьки з розумінням переглянулися:

- Неодмінно відправимо! І навіть самі з тобою поїдемо! - обіцяли вони.

Перед сном Макс лежав на подушці, дивився на свій нічник із космонавтом і думав про те, що в усьому величезному космосі саме йому дісталося тіло, яке ніяк не бажало рости, і прискорити цей процес було нікому не під силу. Залишалося тільки чекати літа і сподіватися на те, що за канікули він теж виросте так, що здивує однокласників.