Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Життя в королівстві тривало, Кафце не встигав писати листи та читати ті, які надсилав йому Ясон. Учень щодня витрачав багато часу, акуратно виписуючи обережними літерами події минулого дня. Учень сумував, Кафце також, але відмовитися від місії, покладеної янголами, було неможливо.

Кафце обережно розгорнув листа і посміхнувся. Його дорогий учень писав, що все гаразд.

У відповідь Кафце писав: «Сподіваюсь, що так і є». І коли сонце востаннє моргнуло крізь вікно, засяявши на почервонілому небі, він відклав приладдя: тонке гусяче перо білосніжного кольору. Потираючи очі, він подивився на стелю. Від довгих вечорів над книгами та листами боліли очі й спина, тому Кафце важко піднявся. І тільки коли склав усі листи в шухляди стола й відніс дорогі книги до королівської бібліотеки, він попрямував до брата в сусіднє крило, куди Ройзенда перевели, щоб він був під постійним наглядом.

Слідство, як це не дивно, ще тривало, і ніхто не поспішав винести вирок. Йдучи до брата, Кафце постійно думав про його подальші дії.

— Невже панівна тиша продовжить існувати в кімнатах замку? — подумав Кафце, наближаючись до дверей. Він тричі постукав. Варта, що стояла поряд, уже не дивувалась, але їхні обладунки щоразу дивували його. Вони були настільки гарні й водночас непрактичні. Якби Ройзенд захотів утекти, він би точно це зробив.

Коли двері відчинилися, Кафце одразу подивився на брата: ні, не втік. Сьогоднішній одяг міністра був настільки розкішним, навіть розкішнішим за обладунки варти, й так само непрактичним. Здавалося, що чудовий червоний каптан, розшитий багатьма прикрасами, закував Ройзенда, як обладунки.

— Ройзенде, твій сьогоднішній вигляд святковий. Тебе кудись запросили? — запитав Кафце.

— Так, сьогодні будуть важливі гості, і я маю їх приймати. Вони хочуть зупинитися в моєму особняку, де вже раніше бували. Їм добре знайомі ті місця, тому король відпустив мене, — Ройзенд скривився, ніби з'їв шматок лимона, який привезли з півдня, але швидко повернув спокійний вираз, придушивши лють.

— Мені потрібно їхати з тобою? — запитав Кафце й сів на лавку поряд, роздивляючись коштовні прикраси, що лежали в скринях.

— О ні, брате, — відмахнувся Ройзенд, глянувши на Кафце. — Це не твій обов'язок. Тут я влаштую все сам. Наші гості будуть повністю задоволені.

Кафце отримав свій наказ. Цього йому було достатньо, щоб продовжити свою місію, і, можливо, врятувати чиюсь душу.

— А чи не можна мені поїхати з тобою, брате? Я б не хотів залишатися тут на самоті, — промовив Кафце, тривожно озираючись. Він помітив погляд Ройзенда, що спалахнув злим невдоволенням, але продовжив: — Або, можливо, мені вже краще повернутися додому. Мене чекає мій учень.

— Брате, це лише тимчасово, але… — Ройзенд на мить завагався. — Якщо… якщо… — Його пальці нервово вовтузили золоті ґудзики. — Ті гості не повинні тебе бачити. Якщо ти на таке погодишся, то, звичайно, я буду радий твоїй підтримці.

Кафце кивнув, ніби все зрозумів, хоча насправді нічого не помітив.

— Я поїду першим, а потім заберу тебе.

Легенький вітерець, що йшов від брата, був пронизаний ароматами — солодкими та строгими, незвичайними, звичними для стін замку, але чужими для самого патора, який дивився на все це з легким смутком.

— Мабуть, це дійсно таємничі гості.

— Ти не уявляєш, які, — похитав головою Ройзенд. На його гладкому обличчі з'явилися тонкі зморшки вздовж підборіддя та на лобі, і він виглядав, наче старий дід. Кафце трохи нахилив голову, щоб краще роздивитися брата. Хоча Кафце був старшим у родині, зараз Ройзенд виглядав набагато старішим — його гарне обличчя втрачало яскравість у темряві, але при світлі дня все ставало зрозумілим.

— Що ти так дивишся? — раптом буркнув брат, і Кафце похитав головою, ніби показуючи, що це нічого важливого.

— Я справді трохи збентежений і хвилююся за тебе.

— Зі мною все гаразд, — роздратовано підмітив Ройзенд і поглянув на себе у велике дзеркало, що стояло біля стіни. Знайшовши себе достатньо вишуканим, він потер підборіддя і кинув на Кафце швидкий погляд. — Усе буде гаразд, брате.

— Скільки ти прийматимеш гостей?

Ройзенд задумався на мить, підраховуючи дні, й чітко відповів:

— Тиждень.

— Рівно сім днів? Я думав, гості залишаться довше, — здивовано промовив Кафце.

— Ні, вони не хочуть бути у нас більше... та й дорога займає багато часу.

— Тим паче, інколи на дорогах до столиці трапляються розбійники, — зауважив Кафце. Ройзенд лише фиркнув, усміхнувся і потягнувся до запонок, які виглядали, як криваві рубіни. Кафце згадав, що ці рідкісні камені добувають у спеціальних шахтах, розташованих у віддалених гірських районах. Один такий "кривавий рубін" коштував стільки, скільки його будинок. Він піймав себе на абсурдній думці, що легка заздрість почала малюватися моторошним болотяним кольором, який затягував кожного, хто проходив поряд. Болото заздрощів — один із гріхів людства, що змушував Кафце труситися від злості як до себе, так і до тих кривавих рубінів, які могли врятувати не одне життя. Він знову глянув на Ройзенда, його показний одяг і поважний вигляд, і печально усміхнувся.

— Що? — спитав Ройзенд.

— Ти був таким щасливим, Ройзенд. Я завжди думав, що вся ця краса, вишуканість і коштовності були для тебе... але потім ти втратив доньку й зрозумів, що всі ми однакові. Ніхто не може жити спокійно й мирно.