Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Ройзенд не подивився на нього, продовжуючи дивитися у дзеркало, і торкнувся його поверхні, що відображала його в повний зріст.

— Ти справді думаєш, що я був щасливий?

— Звісно! — впевнено відповів Кафце. — Ви були щасливою родиною, — з сумом похитав головою, гучно ковтнувши слину, що заповнила рот і заважала говорити. Коли він згадував доньку брата, він бачив перед собою невинну дівчину Анну. Ніколи не думав, що буде так погано після її втрати.

— Я ніколи не був щасливий, Кафце. Люди не можуть бути щасливими від початку і до кінця, — жорстока усмішка з'явилася на його худорлявому аристократичному обличчі. — І ти це знаєш. Чи зустрічав ти когось, хто був щасливим від початку до кінця?

– І що зробить тебе щасливим? Не дивлячись на все це, ми хоча б трохи уявляємо, що саме мусить зробити нас щасливими. Але я погоджуюсь з тим, що ніхто не перебуває у стані постійного щастя, – Кафце розвів руками. – Хоча… одного разу ми закупили ліки для майже безнадійних, і в їхніх очах я бачив щастя, та скільки воно тривало…

– Мені потрібна влада.

– І ти будеш щасливим? – Кафце затримав дихання.

– Буду, точно буду, – усміхнувся Ройзенд. – Я стільки уявляв собі цю мить, коли у моїх руках… життя.

Він обірвав себе на передостанньому слові, дивно глянувши на Кафце, та стер усмішку з обличчя, залишившись незворушним.

– Отже, коли мені збирати речі?

– Тебе заберуть ввечері, слугам ще потрібно прибрати для тебе кімнату.

– Дякую, брате. Я буду непомітним, – але чи стримає він обіцянку, Кафце не знав і не міг сказати собі правду.

Цілий день Кафце Фоне вештався по широких поверхах, які мали свій особливий вигляд, але найособливішими були кристалічні світильники, які пропускали скрізь свої грані стільки світла, що здавалося, навіть найтемніший коридор пронизаний промінцями, як стрілами. Кафце доторкнувся до одного з таких світильників; на дотик кристал був холодним, легким, ніжним, немов шовковий плащ.

Почувши чиїсь кроки, він відскочив, сховавши руку за спину. Олі, одна зі служниць, пройшовши повз нього, навіть не поглянула, швиденько потупавши робити свою справу у величезному замку. Кафце навіть не хотів уявляти, скільки тут роботи – свій дім вони з Ясоном ледь не запустили до повного бардака. Та його зупиняло те, що дитині не слід брати приклад з брудного помешкання та купи пилу на книгах і полицях. Згадавши про Ясона, він втомлено потер колюче обличчя, кажучи собі, що пора поголитися, а не тільки вмиватися та митися. Ще трохи, і його борода буде як у давнього друга Даміана, який відростив бороду майже по пояс і тепер намагався довести всім, що так зручно. Кафце в цьому не вірив, тому голився кілька разів на рік.

Загалом він нарахував близько десяти поверхів, бо ноги почали боліти, спина також, тому рахував, стоячи у самому низу. Потім йому принесли вечерю, якось знайшовши серед тисячі кімнат, та відвели назад. Тільки тоді, склавши всі листи й трохи одягу, він зібрався їхати.

Втома морила Кафце, особливо хороший духмяний чай, зі смаком полуниці, нагадував йому м’яку постіль та мир сну. Потираючи сонні очі, Кафце підібрав якусь першу книгу і змусив себе читати. Але вже через кілька хвилин його думки відволікалися від високих матерій та теорії буття до звичайного земного хвилювання, яке гарячою хвилею котилося по венах.

– Невже він про мене забув? – сам у себе запитав Кафце і перемістив книгу трохи далі від себе. Сьогодні не читається, – вже подумки підмітив він, зробив кілька кроків по кімнаті, напружуючи м’язи, які після довгого сидіння на стільці задубіли, а шия та спина вже боліли.

З болем Фоне розумів, наскільки вони з братом різні, і наскільки схожі їхні долі.

Раптом у двері постукали, і до нього без запрошення увійшли двоє здорових чоловіків, більші за Кафце на дві голови і трохи ширші.

– Що трапилося?

– Ви Кафце Фоне? – запитав один із чоловіків. У нього було гостре, без емоцій обличчя, теплі карі очі, на диво не гострий погляд, якийсь звичайний, без гніву чи докору. Обоє були одягнені у плащі, поношені кожані штани, які помітно виглядали під чорними плащами, та грубі чоботи у грязюці і пилу.

– Так, – витримав невеличку паузу, поки роздивлявся гостей, промовив Кафце.

– Нас прислав міністр, – швидко кивнув найманець. – Нам потрібно відвезти вас до маєтку. Моє ім’я – Робін Стілт, а це мій друг – Дані Рокнер.

– Що ж, чудово, – опанував себе через деякий час Кафце та, кивнувши на свій мішок з речами, додав, – я вже зібрався, речей у мене небагато. Можемо вирушати.

Він трохи пам’ятав дорогу до маєтку брата, але вже була ніч, і легка тривога кольнула у саме серце – чи могла це бути пастка? Призадумавшись всього на мить, він підхопив свій мішок, притиснув його до себе і з жалістю кинув погляд на книги, які не встиг дочитати та детально вивчити. Але все ж таки буде що розповісти своєму учню. Деякі ідеї цікавили Ясоне не менше за нього. Найманці брата по-своєму сприйняли його повільність і, усміхаючись майже однаковими усмішками, хоча обличчя у них були настільки різні, що Кафце навіть не хотів запам’ятовувати їхні риси та відзначати особливості, такі як шрам чи розмір щелепи.

– То ж я все, ходімо, – крихкий мир міг розсипатися, а життя закінчитися, але Кафце довірився брату та його головорізам, по-іншому їх не виходило назвати. – Не можу дочекатися, коли знову побачу маєток брата. Не був там більше десяти років, – пробурмотів він, кидаючи швидкий погляд на найманців, щоб перехопити їхні глумливі посмішки.