Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

По коридорах палацу вони йшли у тиші, коли раптом їм на зустріч вийшов Ізіас, за спиною якого було троє молодих янголів. Вони озиралися, і лише-но з’явившись на їхньому шляху, з цікавістю дивилися на Кафце та найманців.

– Дорогий друже, – звично холодно промовив Ізіас, схопившись, кинув пронизливий синій погляд на Кафце. – Знову йдеш за братом?

У повітрі відчувався чийсь страх.

– Так, йому потрібна підтримка, – нахилив голову Кафце. Найманці напружилися.

– Бажаю тихої та мирної дороги, – янгол послав благословенний знак одним махом руки, нахиливши голову вправо, уважно роздивляючись найманців, і скривив тонкі губи. – Небеса на твоїй стороні, Кафце Фоне. Під захистом небес, – ще раз наголосив Ізіас. Для кого саме він це говорив, Кафце не дуже розумів, але інші янголи слухали уважно та не задавали питань.

«Не зараз» – читалося у кристально-чистих синіх очах янгола.

Кафце відчував, як страх розповзався по шкірі, а кісткою у горлі перекривав дихання. Ізіас був таким різним, ніби різні істоти. Вперше, коли він побачив янгола, йому здалося, що у нього не залишилося нічого доброго та світлого, але була його велетенська сила, яка тримала весь земний світ у своєму коконі та захищала невидимим щитом людський рід.

Людський світ змінював янгола так само, як і всіх.

– Дякую, – щиро промовив Кафце, зібравшись з думками. Ця зустріч була настільки незвичною і дещо кумедною, ніби сценка із книги, яку інколи читала на своїй веранді стара пані Колті, сидячи напроти храму. На цьому коротка зустріч закінчилася, та інколи Кафце здавалося, що Ізіас є янголом–хранителем. А неподалік від головних воріт палацу вже стояв невеличкий фургон.

Повітря пропахло легким димом, але холодний пронизливий вітер був поряд, і Кафце потер носа, закутуючи тіло в важкий, але теплий плащ. Фургон був дерев’яним з відкритими боками, прямокутної форми з плоскою покрівлею. Підстілок чи сидіння Кафце не помітив, але Робін кинув на зелену ковдру, що непомітно лежала в кутку фургону. Це не дуже засмутило Кафце, адже йому доводилося їздити в менш зручних умовах на старому візку, який міг засипати сніг чи дощ, або навіть град, а тут… лише тимчасові незручності, після яких він планував випити теплого чаю та нарешті заснути.

– Дороги зараз небезпечні, але ми тут для того, щоб вас захистити, – поважно і з гордістю промовив Робін, витягнувши з фургона меч і повісивши його на пояс.

– Наскільки небезпечні? – запитав Кафце, залізши у фургон. Коні вже репетували, стукаючи копитами по бруківці.

– Вчора натрапили на двох, перед цим вони вбили двох торговців сукном. Ми знайшли купу сундуків, які вони ховали в печері неподалік. Повідомили стражі.

– Авжеж, – потер підборіддя Кафце. Якби він не знав головорізів Ройзенда, то, можливо, повірив би в це. Але Ройзенд не просто так став міністром і забезпечував безпеку на дорогах не лише тому, що хотів бути гарною людиною, прославити себе як чудового міністра короля. Ні, Ройзенд працював зі всіма, хто міг принести йому більше золота, срібла, дорогоцінних каменів. – Скільки ви працюєте на брата?

– Десь років п’ять, – чесно відповів Дані. Він займався конями, похлопав їх по шиям і посміхнувся. – Скоро поїдемо.

– Добре, – кивнув Кафце, відчуваючи, що вже замерз. Ночі були холодними.

– Вибачте, це я до коней, – засміявся Дані. – Люблю поговорити з конями, вони так швидше заспокоюються.

– Він тільки з конями й говорить, – підмітив Робін, кинувши недобрий погляд на друга. – Або з собаками, котами, навіть гуси його слухають.

Дані фиркнув і вмостився на відкритій платформі, щоб керувати конями.

– Іди до біса, Робін.

– Це ж правда, – розвів руками Робін і сів вслід за Кафце в задній частині фургону. Тільки-но всі сіли та затихли, коні рівним кроком рушили по темній столиці, штовхаючи темряву дзвоном підкови по бруківці та шумом коліс. У дерев’яному фургоні відчувалася кожна нерівність дороги, легкі поштовхи та тремтіння змушували Кафце триматися міцніше, ніж при звичайній подорожі у возі. Темрява дороги викликала страх, оживали образи демонів, що дивилися чорними очима з-під покриву тьми, і були тим самим вітром і скрежетом гілок у лісі, навіть шурхіт крил сови та кажанів.

Кафце схопився від жаху: щось рухалося лісом паралельно фургону.

Це відчули всі: і люди, і коні.

– Що за чортівня!

Фоне міг сказати, що це пес, не зовсім звичайний, але язик прилип до піднебіння. До них долинув рик.