Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Незрозуміло було, до кого запитання: до мене чи до Геміша, тож я промовчала, витягаючи окремо шматочки паладію й розкладаючи перед собою.

— Гадаю, понад дві сотні мідяків, — оцінив Геміш, ставлячи собі позначку.

Вест потягнувся повз мене по мішечок, що його Вілла наповнила відполірованими шматками серпентину, і мене обдало його запахом — не розуміла вже, чи то дрижаки бігли шкірою від розсипу коштовних каменів, чи то від присутності капітана. Стиснувши губи, підвела на нього обличчя, та він не звернув уваги.

— То як у нас справи? — поцікавилася Вілла, зазираючи Гемішеві через плече у свіжі записи.

— Справи чудово, — усміхнувся той. — Пречудово.

Вест полегшено видихнув.

— Тоді який у нас план?

Геміш згорнув зошит.

— Гадаю, нам зійде з рук, якщо розпродамо чверть у Дерні, — коли будемо обережні. Маємо заробити навіть більше від потрібного, щоб віддати борг Сентові й розплатитися з купцями в усіх портах. Решту можна доправити в сховок і ще довго продавати помалу, щоб не впадати в око, — по дрібці в кожнім порту. І розділятися на дві групи, щоб на кораблі постійно хтось залишався.

Він сягнув за пазуху й витягнув червоні шкіряні гамани — такими вони користувалися в Дерні. Тепер їх було вже не п’ять, а шість.

— Щоб у кожному було не більше ніж на шість сотень. Не забагато каменів, не забагато металу. І не забувайте в кожний покласти щось маловартісне. Щоб не розпалювати цікавість у купців та інших моряків, слід діяти з розумом.

Узялися до роботи — наповнювати кожний гаман отаким стратегічним чином. Мали розосередитися й діяти в різний час, не звертатися до одного посередника забагато разів. У Дерні все це облагодити було найлегше. Він не такий великий,

що, крім нашого, в гавані стоятиме забагато суден, але достатньо великий, щоб стати на кілька яток у торговому домі.

План був незлий. Проте, як і більшість мудрих планів, він мав і свої ризики. Якщо хтось донесе в Торговельну раду, у нас відберуть дозвіл. А якщо Сент чи Зола винюхають про наш задум, ми знову підемо на дно. Десь у глибині душі я замислювалась, а чи не чекатиме Сент на нас у Дерні? Він бачив, як ми пішли з Сероса, отже, зрозумів, що це я допомогла «Жоржині» з вітрилами. Міг дотямити, що ми рушили до «Жайвора». Чого я не знала — так це того, що він збирається з цим удіяти.

— І от як ти це робиш? — поцікавився Геміш, крутячи в руці чорний опал. — Ти вмієш… із ними спілкуватися?

Раптом дійшло: це ж він мені. Я розуміла, що вони підозрюють у мені знавця коштовностей, і все одно пряме запитання мене збентежило.

— Не знаю, як це пояснити, просто можу, та й по всьому.

— Ти їх відчуваєш?

Вест завмер, ніби також чекав на мою відповідь.

— Якось так. Радше я їх розумію. Кольори, те, як у них відбивається світло, які відчуття, коли тримаєш їх у руках.

Геміш витріщався на мене, явно незадоволений поясненням. Я зітхнула, поміркувала ще.

— Це як у Остера. Із птахами. Як вони до нього тягнуться. Як він із ними може порозумітися.

Тепер він кивнув — такий варіант, схоже, влаштував. Проте я й сама була не певна, що розумію. Якби мама була жива, я б іще довгі роки переймала в неї знання про камені. А тепер її немає, тож певних речей ніколи мені не дізнатися.

— Це має придатися, — зауважив Геміш, склав наповнені гамани в одну скриньку та звівся на ноги. — От тільки ліпше тримати це при собі.

Зачекав, поки я кивну на знак згоди, а тоді рушив за Вестом нагору.

Вілла підібрала невеличкий вузлик неогранених гранатів, поклала на коліна.

— А що у вас із Вестом? — зиркнула на мене згори вниз.

— Що? — насупилась я.

Боцманка мовчки порахувала камінці, поставила позначку та знову глянула на мене.

— Знаєш, у мене немає звички лізти із зайвими запитаннями. Що менше знаєш — то ліпше.

— Гаразд. — Я поклала руки на коліна.

— Він мій брат.

Глянула на неї, не знаючи, що й відказати. Вона не дурна. І який сенс брехати?

— Якщо він наражається на халепу, то мені варто про це знати. Не для того, щоб його контролювати. Вестові ніхто не може вказувати, що йому робити. А для того, щоб я могла його захистити.

— Від чого?

У відповідь — нищівний погляд. Це вона про мене.

— Ти ж не просто добувачка з Джевала, Фейбл. Ти важлива для того, хто неабияк ускладнює нам життя. І може спричинити ще більше шкоди, ніж

уже завдав.

Вручила мені гранат, і я поклала його в скриньку.

— Розумію, що того вечора, коли ти примчала на пристань і він погодився тебе провезти, щось було не так.

— Він не казав тобі, хто я така?

— Вест нічого не розповідає, поки мені це не потрібно. — Вона не приховувала роздратування. — І я не переживала, поки він не доручив мені стежити за тобою в Серосі.

— Нема чого переживати, Вілло. — Боляче було це вимовляти, проте казала правду.

Вест ясно дав знати, що ми з ним члени однієї команди. І не більше.

— Нема чого?

— Я на «Жоржині» для того, щоб працювати з вами.

— А от і ні, — зітхнула Вілла й підвелася. — Ти тут родину собі підшукуєш.

Я прикусила губу, закліпала, відганяючи сльози, що накотилися на очі. Вона-бо мала рацію. Моя матір померла. Батько від мене відмовився. І не було вже Клова — найближчої для мене людини, крім батьків.

— Я йду з «Жоржини», — раптом заявила Вілла.

Я стиснула гаман і, приголомшена, прошепотіла:

— Що?!

— Зачекаю, поки справи владнаються і Вест знайде нового боцмана.

Усе це вимовляла продумано. Ніби повторила сама собі вже тисячу разів.

— Та щойно він розплатиться із Сентом і розпочне власну справу,