Читати книгу - "Все королівське військо"

Та він заперечив: «Ти мислиш обмеженими категоріями». А я сказав: «Я взагалі не мислю, а просто малюю тобі картину». Тоді він вигукнув: «Ха!» — і я згадав, що отак він вигукував у давно минулі дні, граючи в шахи з суддею Ірвіном у довгій кімнаті в білому будинку з вікнами на море. Я сказав: «Зараз я намалюю тобі іншу картину. Зображення художника, що пробує відтворити картину заходу сонця. Та перш ніж він устигає вмочити пензля, і колір, і обриси перед його очима змінюються. Назвімо картину, що її він пробує намалювати, Знанням. Отже, коли предмет, на який дивиться людина, невпинно змінюється, так що Знання його ніколи не буває правдивим і тому є Незнанням, тоді можливий Вічний Рух. І Вічне Життя. Отже, ми можемо вірити у Вічне Життя тільки в тому разі, коли заперечуємо Бога, що є Цілковитим Знанням!»

А старий сказав: «Я молитимуся за спасіння твоєї душі»).

Та хоч я й не вірив у його бога, але того дня, стоячи біля вікна в Капітолії і дивлячись униз на натовп, я почував себе Богом, бо знав наперед, що буде далі. Я почував себе Богом, що замислено спостерігає Історію, бо, стоячи там, бачив перед собою її невелику частку. Край лужка підносилися на постаментах бронзові статуї людей — у фраках, з правою рукою за вилогою, проти самого серця; у військових мундирах, з правою рукою на ефесі шаблі; і навіть один у штанях з оленячої шкіри, з правою рукою на цівці довгої рушниці, приставленої прикладом до ноги. Вони вже стали Історією, і трава навкруг їхніх постаментів була коротко підстрижена, а квіти посаджено зірками, колами й півмісяцями. А далі, за статуями, стояли люди, які ще не стали Історією. Не зовсім. Одначе в моїх очах вони уособлювали Історію, бо я знав, чим скінчаться події, учасниками яких вони були.

Або думав, що знаю.

Знав я і те, як напишуть про цей натовп людей газети, тільки-но дізнаються, чим усе скінчилось. «Ганебний прояв боягузтва з боку законодавчих зборів… піддалися на залякування… гідна всілякого жалю пасивність керівництва…» Дивлячись на натовп за вікном і чуючи його глухуваті, наче в рокоті прибою, півтони, можна було справді подумати, що весь той люд і є причиною подій останніх днів. А втім, ні,— напрошувалось заперечення,— до цих подій спричинився Віллі Старк, підкупивши й залякавши депутатів законодавчих зборів. І знов ні — Віллі Старк лише дав їм нагоду чинити так, як властиво їхній натурі, а справжнім винуватцем був Макмерфі, що протяг тих людей у депутати, сподіваючись обернути собі на користь їхні боягузтво та жадібність. Але знов-таки ні, бо, зрештою, первісним призвідником подій був увесь цей люд, що юрмився перед Капітолієм: непрямо — остільки, оскільки дав змогу Макмерфі обрати таких депутатів, і безпосередньо — оскільки, всупереч Макмерфі, обрав губернатором Віллі Старка. Але чому ці люди обрали Віллі Старка? Чи тому, що певна сукупність рушійних сил зробила їх такими, які вони були, чи тому, що Віллі Старк умів нахилятися до них, викотивши очі й звівши праву руку до неба?

Одне було незаперечне: оте глухувате волання, що підносилось і спадало над натовпом, не могло спричинити нічого, анічогісінько. Я стояв біля вікна Капітолію, тішився цією певністю, мов заповітною таємницею, і ні про що більш не думав.

Я спостерігав, як гладкий чоловік виходить з чорного лімузина й піднімається на поміст. Я бачив, як колихнувся і завмер натовп, а потім порідшав і розсіявся. Я дивився на осамотілих, не потрібних тепер поліцаїв, на статуї у фраках, військових мундирах, шкіряних штанах, і далі — на широкий, уже безлюдний лужок, залитий ясним весняним сонцем. Я видихнув останню затяжку диму, викинув недокурок за вікно й простежив поглядом, як він полетів, перевертаючись у повітрі, на кам’яні сходи ген унизу.

О восьмій годині вечора на тих сходах у потоці яскравого світла мав з’явитися Віллі Старк — маленька постать на вершині величних сходів перед стрімким камʼяним громаддям Капітолію.

Того вечора натовп підступив до самих сходів, заповнивши весь простір поза чітко окресленим острівцем світла. (Прожектори було встановлено на постаментах двох статуй — у фраці і в шкіряних штанах). Уся та маса, напираючи на поліційний кордон біля підніжжя сходів, вигукувала й волала: «Віллі… Віллі… Віллі…» Нарешті з високих дверей Капітолію вийшов він. Потім спинився, кліпаючи очима від яскравого світла,— і враз вигуки змовкли, на мить запала тиша, а тоді розлігся оглушливий рев. Здавалося, минуло чимало часу, перш ніж він підняв руку, щоб угамувати натовп. І тоді, немов під тиском його руки, помалу, поступово завмер і той рев.

Я стояв серед натовпу з Адамом Стентоном та Анною і бачив, як він з’явився на сходах Капітолію. А коли все скінчилося — коли він сказав людям усе, що мав сказати, й зник за дверима, залишивши за собою нове, вже нічим не стримуване ревисько,— я побажав Анні та Адамові на добраніч і подався до Хазяїна.

Разом з ним я поїхав до Особняка. Коли я сів до нього в машину, він і словом не озвався. Ласун крутив кермо, петляючи завулками, і ми ще довго чули позаду рев, вигуки й протяглі гудки автомобільних клаксонів. Нарешті Ласун вибрався на невелику тиху вулицю, де будинки стояли поодаль від тротуарів, і в них світилося, і в освітлених кімнатах були люди, а над нами спліталося гілля дерев з тільки-но розпукнутимн бруньками. На перехрестях, у світлі вуличних ліхтарів, уже можна було розрізнити ледь помітну зелень майбутнього листячка.

Ласун підвів машину до заднього входу Особняка. Хазяїн виліз і зайшов у дім. Я рушив слідом за ним. Він поминув задній хол, де нікого не було, і зайшов у великий хол. Перейшов його з кінця в кінець, попід люстрами й дзеркалами, повз сходи нагору, заглянув у парадну вітальню, перейшов хол ще раз, щоб зазирнути до малої вітальні, а тоді ще раз — до бібліотеки. Я зрозумів, чого він никає, і перестав ходити за ним. Просто стояв посеред великого холу і чекав. Хазяїн не казав, що я йому потрібен, але й не казав, що ні. Власне, він узагалі нічого не казав. Ані слова.

Коли він обернувся від дверей бібліотеки, з їдальні вийшов слуга-негр у білій