Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Деякі провідники вважали приниженням, коли жінки публічно висловлювали думки, які суперечили їхнім. Обласна провідниця УЧХ Станіславівщини Юлія Ганущак («Галичанка») мала конфлікти зі своїм безпосереднім керівником Ярославом Мельником («Робертом»). Якось він не прийшов вчасно на домовлену зустріч у лісі. Коли «Галичанка» через деякий час втретє прийшла на вказане місце, провідник зробив її винною в тій ситуації. «Я мовчала… Він крикнув до мене, а я ще не стала, не зголосила про свій прихід… Не лише він працював, але і я старшим членом [ОУН] була. Маю я вислуховувати всяке ото. Я звільнилася». Коли «Галичанка» поскаржилася іншим членам проводу на емоційну нестійкість «Роберта», той почав їй погрожувати вбивством. За словами подруги «Галичанки», вона деякий час переховувалася від нього.

У 1945–1946 рр. більшість жінок позбулися керівних посад. Тоді було розпущено «жіночі сітки» і УЧХ. На допитах НКВС окружний референт Чортківщини Теодор Батринчук («Гриць») пояснював такі заходи тим, що частина жінок дуже нашкодила ОУН, видавши керівний склад під час слідства. На той час припадають масові арешти у лавах підпільників і партизанів. З другої половини 1940-х років добір жінок у підпілля став іще прискіпливішим. Деякі провідники наказували обмежувати кількість жінок в ОУН, ретельніше їх перевіряти.

У другій половині 1940-х років шпигуноманія охопила усе підпілля. Радянські спецслужби мали розгалужену мережу з тисяч агентів і сексотів по Західній Україні. Діяли агентурно-бойові групи, які видавали себе за українських партизанів. Вони складалися переважно з колишніх повстанців, які прийшли з каяттям в органи влади і почали з ними співпрацювати проти підпілля. Очолювали їх зазвичай офіцери НКВС і МДБ. Радянська влада проводила численні агентурні операції, в результаті яких було арештовано тисячі учасників підпілля і членів їхніх родин. Панувала атмосфера тотальної підозрілості. Деякі боялися довіряти навіть батькам, дружинам, сестрам/братам, іншим близьким. Виявленням і ліквідацією ворожої агентури займалася Служба безпеки ОУН. Часом жертвами її чисток ставали люди, вина яких не була вповні доведена. Під впливом тортур на допитах жінки «зізнавалися». «Коли СБ арештувало цю жінку її сильно побили, але вона нівчому не зізналася. Її так і розстріляли без зізнань тільки тому, що її сильно побили і відпускати на волю було “незручно”, це б їх дискредитувало», — доносив Станіславському УМДБ агент «Сокіл» 17 липня 1947-го. Інколи до підозрюваних застосовували сексуалізоване насильство. Віра Мельник («Сорока»), зв’язкова командира Івана Гричана («Пащенка»), на допитах НКВС у березні 1948 р. розповідала, як трьома роками раніше він наказав бійцю відрізати ліву грудь Парасці, яка не хотіла визнавати співпрацю з НКВС. Від ран дівчина померла. Погрози «Сороці» зробити з нею те саме, за задумом «Пащенка», мали посприяти її щирості на допиті. Однак їй вдалося уникнути цього.

У документах радянських карально-репресивних органів багато інформації про ліквідацію учасників та учасниць підпілля з боку Служби безпеки ОУН, яких підозрювали у реальній чи уявній співпраці з владою. Жінок, звинувачених у «зраді», часом не могли врятувати навіть їхні чоловіки, які займали високі позиції в ОУН чи УПА. У 1945 р. упівці повісили 20-річну Ольгу Левицьку та її чоловіка, командира Степана Владику («Летуна»), за підозрою у співпраці з владою, позаяк незадовго до того її затримували і допитували в НКВС. Насправді агенткою вона не була, однак чекісти підкинули підпільникам сфальсифіковані компрометувальні матеріали.

Значною проблемою в підпіллі було ставлення окремих провідників і командирів до підлеглих жінок як до сексуальних об’єктів. Сфера інтимних відносин була суворо регламентована в ОУН та УПА: усі до- і позашлюбні контакти забороняли і карали. Це було одним з наріжних каменів дисципліни. Щоби уникнути небажаної близькості, старалися організувати нарізне проживання хлопців і дівчат. «Забороняється старшинам, підстаршинам і козакам їхати чи то службово чи неслужбово фурманкою на однім сідженні з жінкою», — ішлося в наказі командира «Мороза» у вересні 1943 р. «За спогадами» зв’язкової Ганни Зеленої, у спеціальному відділі УПА, «Золотій Роті», пильно стежили за тим, аби не було «романсів». Повстанці любили співати про дівчат: «Не цілуйте їх, на війні це гріх, краще вберіть їх вінцями. Слава тим дочкам, щирим козачкам, що йдуть у бій з козаками». Після того як «Тятива» поцілував Марійку, комендант військового табору зібрав усіх його мешканців (табір був у Скулинських лісах на Волині) і привселюдно картав обох за «неморальну поведінку».

Однак повсякденні практики суттєво відрізнялися від декларованих норм. Чоловіки на високих посадах інколи могли зловживати службовим становищем, схиляючи жінок до інтимних стосунків в обмін на протекцію, доступ до ресурсів та інших благ. Д. Шумук у спогадах «За східним обрієм» (1974) згадував про спробу командування примусово видати заміж санітарку Катю за одного узбецького командира в 1943 році. Коли автор спогадів виступив проти цього й переховував дівчину, командир «Володимир» йому роз’яснював: «“Ташкент” нам потрібний, він робить у нас добру справу, я б йому не пожалів навіть і сестри рідної».

Коломийський окружний провідник Роман Тучак («Клим»), який одночасно був агентом МДБ, у 1951 р. писав у звіті про стан підпілля в Городенківському надрайоні: «По відношенню до жінок розсудливі. Винятком є районний “Максим” і його заступник “Ярема”, які аморально поводяться з машиністками “Уляною” та “Олею”». «Командири сплять зі своїми санітарками і розвідницями, яких по корткому чи довгому часі, здеморалізувавши, відправляють з відділів», — фіксував у грудневому звіті 1944 р. провідник «Трохим». Траплялися і зґвалтування. Невідомий повстанець у щоденнику описує зґвалтування хорунжим «Мироном» машиністки ТВ «Маківка» Анни Черешньовської. У матеріалах слідства Служби безпеки ОУН за 1949 р. у справі референта СБ Бережанського району «Поета» в деталях описано, як він зґвалтував «Конвалію», намагався це приховати, заручившись підтримкою своїх підлеглих і наказавши її розстріляти як «радянську агентку», і як, зрештою, його викрили й засудили до страти.

Численні стереотипи, упередження і міфи щодо «слабкості», «ненадійності», «другорядності» жінок, які панували серед членів ОУН і УПА, створювали серйозні перешкоди в їхній підпільній діяльності. Боротьба з дискримінацією, сексуальними домаганнями стала ще одним «невидимим» жіночим фронтом, на якому не завжди вдавалося вистояти і перемогти.

Становище жінок у партизанських сім’ях

Шлюби в підпіллі не заохочували. Складні умови спонукали до перенесення одруження на «мирний час». Створення сім’ї передбачало складну процедуру, засновану на дозвільній системі. Ініціатором укладення шлюбу виступав чоловік, який клопотав перед своїми зверхниками у цій справі. Ті самотужки чи за участі СБ перевіряли біографії «заявників» і їхній реальний сімейний статус. У разі згоди керівництва відбувався церковний