Читати книгу - "Грішна одержимість, Кейтрін Шкроб"

Сувора “фея хресна” пронизує мене поглядом, очікуючи відповідь на чергове питання.

— Мовчиш Підгірна? Оцінка з методології не має для тебе значення? — викладачка підбурює до ще більшого занепокоєння. 

А я нипаю очима по студентах, які хоч щось петрають у цій науці, але ніхто з них не ладен заради мене стати смертником. Всі знають, що Мефодіївна не пробачає.

— Мені треба ще повторити, — сідаю на місце й опускаю очі.

Дивуюся собі. Ще такого не було, щоб я зовсім не орієнтувалася у матеріалі. Зранку ж навмисно прокинулася раніше, щоб прочитати параграф. Але, треба зізнатися, у той час думками знаходилася в оселі Демченків. Згадувала і конфуз на кухні, коли Нестор не чекав на зустріч, і у ванній кімнаті, коли я влаштувала катаклізм, який разом з Нестором довелося розгрібати, і нашу розмову в мансардній кімнаті, де чоловік з мого сну хоч трохи відкрився мені. Але я хочу знати про нього ще більше. Хай це прагнення позбавлене логіки, але мені дійсно цікаво, чим дихає цей чоловік, як живе й про що мріє. І попри те, що з гіркотою усвідомлюю, що він — ніколи не стане “моєю” людиною,  але все ж не можу припинити думати про Нестора. Навіть намагалася від нього абстрагуватися. Але все безрезультатно. Лиш ще жевріє надія, що Максим приверне до себе увагу, і цим змусить перемкнутися. Бо відчуваю, самій внутрішньої сили для цього забракне.

Після останньої пари Ася обводить контур губ темним олівцем, світлішою помадою фарбує самі вуста, а тоді попереджує:

— Мене не чекай. У мене зустріч з Денисом. 

— Що ще за Денис? — намагаюся пригадати, одягаючи сумку на плече.

— Знущаєшся?! — Ася повертається до мене. — Я тобі вчора про нього годину розповідала! Перед сном. 

— Даруй, я була надто втомлена. Вдалої вам прогулянки, — натягую усмішку.

— А ти з Максимом зустрічатимешся? — цікавиться подруга. — Я вгадала?

— Зараз дізнаємося, — дістаю телефон.  

У цей час Ася підхоплюється й цілує мене у щоку. 

— Ти собі дізнавайся, а на мене вже чекають. Не засни раніше, аніж повернуся, бо залишишся без пліток про моє особисте життя. 

Жартома віддаю честь й Ася стрімголов мене обганяє. А коли виходжу на подвір’я, її слід вже й простиг.

Ступаю тротуарною плиткою якнайдалі від юрби галасливих студентів, до стенда, і тисну на світлину свого хлопця у телефоні. 

— Привіт, красуне. Як ти? — у слухавці чую бадьорий голос Максима.  

— Привіт. Я щойно звільнилася. Ти у студії?

— Так, на завтра нас запросили грати у пабі. Вперше! Тому тренуємося. 

— Це чудова новина, Максиме! Але… це означає, що сьогодні не побачу тебе?

Мій хлопець на якийсь час замовкає. 

— Ти можеш прийти на студію... Послухати нас… А взагалі, я сподівався, що побачу тебе завтра  у пабі. Після нашого виступлення сядемо за столик. До хлопців теж приєднаються дівчата. Гарно проведемо час у компанії. Що скажеш?

Стискаю губи й ледь стримуюся, щоб не застогнати. 

— Я завтра не зможу, Максиме. 

— Знову? 

— Так… Мій звичний графік дещо змінився, я розповім тобі про це при зустрічі. Ти зрозумієш.

— А зараз що заважає? Я хочу знати, чим настільки зайнята моя дівчина, що ладна пропустити мій виступ, — голос Макса звучить вимогливо.

— Гаразд... Я на роботу влаштувалася. 

— Справді?! Певно, знову у кафе. Надішли світлину, де ти у новій робочій формі.

— Не вдасться. 

— Хоча б назви заклад, в якому працюєш. 

— Максиме, у мене інша робота.

— А мені досі здається, що ти мене уникаєш.

— Тому запропонувала сьогодні зустрітися? Не вигадуй. При зустрічі усе розповім. Обіцяю. Лише шкода, що це буде не сьогодні. 

— І не завтра. Можливо, наступного дня?

Важко зітхаю. 

— Зідзвонимося. Гаразд?

Моєму бойфренду нічого не залишається, як погодитися. 

Після розмови з Максимом остаточно вирішую не йти до студії, де тренуються музиканти. Так я не відволікатиму свого творчого хлопця й не дратуватиму своєю присутністю інших членів гурту. Краще перечитаю останні параграфи з методології, поки ситуація з цим предметом ще не катастрофічна. Крім того, не завадить ознайомитися з основними правилами прикорму. Тож сьогодні планую обкластися книгами, закутатися у плед і читати до самісінької ночі. Але перед цим ще забіжу за продуктами, з яких швидко можна приготувати щось поїсти, інакше з Асею залишимося голодні.

Після ранкового дощу повітря досі наповнене вологістю та свіжістю. Дорогою до супермаркету теплий вітерець ледь помітно обдуває обличчя, а ніс лоскоче аромат черемхи та бузку. Тому навіть прикро, що прогулянка з Максом сьогодні неможлива.

У магазині кладу у кошик усе необхідне і, відстоявши чималу чергу на касі, розраховуюся з огрядною продавчинею, як раптом мою увагу привертає чоловік при вході з паперовим стаканчиком у руці. Він стоїть біля кавового автомата й крізь панорамне вікно спостерігає за перехожими та машинами, що паркуються перед магазином.

Господи, як цей незнайомець схожий на мого давнього знайомого Джорджа, якому я маю подякувати за свій рівень знань з англійської! Але що його могло б занести до Ланова?

Хапаю пакет із продуктами й рушаю на вихід, не зводячи очей з чоловіка, аж поки не усвідомлюю, що це справді мій давній друг. Від цього на обличчі вмить з'являється усмішка, і кроки стають швидшими. А як тільки підходжу до цього смаглявого чоловіка, він теж мене впізнає й відповідає доброзичливою усмішкою.

— Оле-е-сько! — радісно вигукує, а потім притягує до себе й обіймає, плескаючи по спині, як заведено між братами чи добрими друзями.

— Ти що тут робиш, Джордже? — питаю, сміючись, хоча він так сильно тисне мене в обіймах, що ледь дихаю. — У Литківцях стало тісно?

Нарешті він відпускає. Перед тим як відповісти, уважно мене розглядає.

— Роботу тут знайшов, тож ще кілька місяців тому перебрався у це місто.

— А хоч би звісточку надіслав! Що ж ти з виду зникаєш?