Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Інший типаж — теж священик-земляк Чикаленка — Олександр Івашкевич. Це був «величезний рудий патлатий піп-удовець з червоною від горілки пикою», про якого оповідали низку анекдотів. Чикаленко переказує, як одного разу панотець Олександр, зачинившись у церкві, відлупцював дяка, але, як син місцевого благочинного, не був покараний ні за це, ні за багато інших своїх зловживань. Загалом цей священик нажив багато ворогів, і «вони йому мстилися». Тож не дивно, що на його тлі люди вважали вищезгадуваного священика В. Лопатинського чоловіком «святої жизні». І, як згодом переконався Є. Чикаленко на життєвому досвіді, отець Лопатинський справді був «білою вороною серед православних попів».

Отже, говорячи про «інтелігенту поставу» духовенства, як однієї з освічених верств тогочасної Наддніпрянщини, можемо констатувати, що здебільшого воно не вважалося прихильником захисту знедолених перед тиском можновладців. Однак існувало чимало прикладів справді інтелігентного поводження священиків. Так характеризували, наприклад, старосанжарівського священика А. Геращенка з Полтавщини[120]. Інший приклад: при Свято-Михайлівській церкві м. Суботова Чигиринського повіту ще 1843 р. було організовано двокласне парафіяльне училище, в якому з 1851 до 1869 р. дітей Суботівської волості навчав отець Р. Орловський — освічена, високопорядна людина. Цікаво, що настоятель ініціював і домігся ухвалення рішення про надання училищу імені Б. Хмельницького. Цим ім’ям місцева школа називається дотепер. Кращі традиції Р. Орловського примножив український етнограф і фольклорист панотець Марко Грушевський, який був настоятелем Свято-Михайлівської церкви у 1897— 1910 рр.[121] Цей сільський священик — чотириюрідний брат відомого українського історика М. Грушевського — став однією з найколоритніших постатей українського національно-православного руху кінця XIX — початку XX ст.

Узагалі вихованці та вчителі Київської, Чернігівської, Харківської, Одеської духовних семінарій ще з початку 1890-х рр. брали активну участь у діяльності «Громад». Д. Дорошенко зазначає: «Вони виховували десятки й сотні ідейних священиків-українців, які свідомо йшли на село, щоб будити національну народну свідомість»[122]. Таким був, зокрема, і Марко Грушевський. Закінчивши 1889 р. Київську духовну семінарію, М. Грушевський повернувся на Чигиринщину, де вчителював і був псаломщиком по селах Чигиринського і Черкаського повітів: Худоліївці, Чорнявці, Мордві й Головківці, а заодно намагався «примір показать на собі»[123].

Організовуючи етнографічне товариство з інтелігенції та грамотних селян Чигиринщини, Марко Грушевський зазначав: «Я не скривав перед спільниками своїми, що хочу описати село так, як воно є, і почав діло з розмови з ними про вартість самого діла, про спосіб, як би його найменше і найдокладніше зробити і врешті, який би йому заголовок дати. Гуртом було доведено, що варто показати й себе між другими людьми, особливо в порівнянню з Росіянами, між якими Великороси вдають із себе кращу, командуючу горстку людей. Найбільш, правда, сю вартість прошено в гурті показати, що до бідноти, темности та безправности на українському селі»[124].

Революційні події 1905—1907 рр. вплинули на подальші настрої панотця Марка. В одному з листів до Михайла Грушевського він писав: «...Обурення, яке склалося в мені ще здавна щодо російських порядків, які тепер простим народом звуться „старими порядками“, тепер так забушувало, що гидким стало мені все, а властиво вже підроблювання совісті й честі й під той лад, ...а я підроблюватися сили вже не знайшов... скинув і попівство своє хороше і хоч часиночку хочу побути собою. Ніхто так не певен, як ти, що брехуном я не родився і мені нелегко було фальшувати до сього часу. Час 17 жовтня відібрав від мене останні крихти моєї сили. Скинув я своє попівство поки що серцем тіко, але се вже видко, що й до факту недалеко. Де ж дітись? Тепер скрізь знову заходить або старий лад або кривава ломка його. А я трубою урядових брехень не хочу бути — гидко». Тобто в часи революції 1905—1907 рр. цей суботівський панотець і подібні йому священики цілком адекватно розумілися на національній справі й місці в ній автономного релігійного чинника.

На думку М. Сергеєва, інтелектуальна еліта України ще з середини XIX ст. почала порушувати питання про автокефалію українського православ’я. Цей рух, як вважає дослідник, набув поширення та підтримки з боку революційної демократії у 1905— 1907 рр. й особливо 1917 р.[125]

З іншого боку, Н. Шип переконана, що «церковно-православний рух в Україні до кінця XIX ст. не позначився жодним помітним явищем, яке б сприяло задоволенню духовних і національних інтересів українського православного населення»[126]. А на думку історика В. Ульяновського, і 1917 р. «загалом у середовищі духовенства всіх рівнів у принципі був достатньо незначний відсоток свідомих прибічників української національної ідеї»[127].

На перший погляд, тези цих дослідників видаються достатньо слушними. Життєва позиція українського духовенства Наддніпрянщини тривалий час не виходила за межі етнічного рівня свідомості. Вона існувала на рівні традиції і повсякденності. Але не можна оминути увагою нові форми життя сільського духовенства пореформеного періоду. Так, окрім часто констатованої світською інтелігенцією соціальної відчуженості панотців від селянства, у наддніпрянських селах простежувалася їхня культурна відчуженість від російського православ’я.

Як пригадував син сільського священика О. Лотоцький, у родинах духовних осіб на Поділлі «дуже високо стояло почуття власної гідності, що кваліфікувалося з московського боку як вплив польщизни й уніатства». «Звідси та зовнішня культурність, — писав він, — якою визначалося життя й поводження подільського духовенства, пристойність хатньої обстанови, одягу, виїзду, ввічливість та навіть певна церемонність у відносинах. З цього погляду москалі-попи, яких цілими герелицями перетягали за собою москалі-архієреї, зустрічали за своє простацьке грубіянство щире презирство і глум з боку автохтонного духовенства». О. Лотоцький відзначав, що священики «українську мову вживали з не з якихось засадчих мотивів, а як єдино доцільну в життєвих відносинах мову, яку найкраще знали, до неї звикли і тому найзручніше її було вживати. Це було так натурально, що коли хто прохоплювався російським реченням чи навіть словом, то це викликало у співбесідника іронічну репліку чи принаймні усміх цілком добродушний. Таке було становище мови в духовних родинах, таке воно було в духовних школах»[128].

Водночас така культурна самоідентифікація поширювалася на місцеву людність. Ще 1862 р. діячі «Основи» зазначали, як на Полтавщині вони зустрічали панотців, які казали їм, що «покіль не предпишутъ учить по українським книжкам, потіль пользи буде мало; бо діти московських книжок не понимаютъ, хоч і учать їх на пам’ять»[129]. Отже, усвідомлення ваги національної освіти мало місце в частини духовенства ще в середині XIX ст. Утім, наполягання прогресивно мислячих діячів на викладанні дисциплін початкової школи українською мовою не знайшло підтримки