Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

У цілому варто погодитися, що українське православне духовенство і в XIX ст., і на початку XX ст. потерпало від психологічної роздвоєності. З одного боку, воно підтримувало суспільно-корисні ініціативи кооперації селянства, українізації школи тощо, а з іншого — продовжувало виконувати свої службові обов’язки у рамках російської імперської православної церкви.

Отже, мав рацію і гетьман Української Держави П. Скоропадський, який у своїх спогадах після поразки Української революції 1917—1921 рр. зазначав, що «сільські священики в турботах про насущний поживок своєї численної родини під впливом вищого духівництва, котре до цього часу лише за малим винятком все великоруське (московського напрямку), не висловлюється визначено. Але якщо пошукати, то в кожного з них знайдеться українська книжка і прихована мрія здійснення України»[130]. Треба відзначити, що потужний рух за автокефалію Української православної церкви в 1920-х рр. яскраво підтверджує роздуми Скоропадського. Негативним для цього руху як у XIX, так і в першій третині XX ст. було те, що загальне падіння авторитету православ’я призвело до соціальної ізоляції священиків від інших верств українського суспільства: місцеве духовенство виявилося переважно наодинці з роздумами про релігійну реформацію, без особливої підтримки селянства та інших груп інтелігенції.

Серед інших груп інтелігенції, що жили і працювали тоді в Наддніпрянській Україні, можна виокремити управлінську й гуманітарну, кожна з яких відповідала за сферу влади й управління та освіти, медицини, культури й мистецтва.

Стосовно гуманітарної інтелігенції зауважимо, що її представники, вирощені в місті (на відміну від духовенства та управлінців, які, напевно, менше відчували свій розрив із селянством, адже і жили поряд, і живилися за рахунок хліборобів), часто піддавалися розчаруванням у своєму «ходінні в народ». Наприклад, про таке «падіння ідеалів» навесні 1875 р. у листі до російських народників за кордоном відомий український учений і лікар С. Подолинський писав: «Ходіння в народ є, без сумніву, кращою формою діяльності, з тим, однак, щоб під словом „ходіння“ мався на увазі перехід у народ і міцне (звісно, наскільки поліція дозволить) поселення серед народу. З тих, хто досі ходив у народ, величезна більшість або попалась, або ж на зиму повернулась в інтелігенцію. Перше, звичайно, залежить або від випадку, або з необачності, друге ж діє дуже шкідливо, тому що вже встигло спаплюжити ходіння в народ, понизивши його до літньої прогулянки з сильними відчуттями»[131]. Цікаво зауважити, як Подолинський розрізняє два типи народників (народолюбців) — «поселені в народі» (інтегровані в селянський соціум) та «повернені в інтелігенцію» (ті, що обмежили свої реформістські прагнення кабінетною теоретичною роботою). Це підтверджує загальновивчену тенденцію, що в XIX ст. «справжньою інтелігенцією» (істотно свідомою своєї соціальної ролі) вважалася та, яка дбала про інтереси найбільш знедоленої частини суспільства — селянства. Усі інші інтелектуали в часи народолюбства (особливо в 1870—1880-х рр., потім у добу революції 1905—1907 рр.) вважалися «пасивною інтелігенцією».

Щодо етнокультурної характеристики управлінської інтелігенції Наддніпрянщини, то джерела дають підстави стверджувати, що в пореформений період більшість волосних і сільських старост і писарів була родом із села, тобто «з селян малоросів», як зазначається в одному з документів[132]. На Правобережжі України це було особливо поширеним явищем, коли уряд, побоюючись розвитку польського руху, навесні 1864 р. наказав звільнити всіх волосних писарів римо-католицького віросповідання, призначивши на їхні посади «руських людей»[133].

Етнічна свідомість переростала в національну в більш освічених верств управлінської інтелігенції та передавалася на місця. Яскравий приклад — діяльність батька Лесі Українки П. Косача, який, будучи предводителем дворянства й головою з’їзду мирових посередників на Волині, поширював через одного з волосних писарів книги, написані українською мовою[134].

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. управлінська інтелігенція Наддніпрянської України (насамперед земські діячі, волосні старшини, судді й писарі, сільські старости й писарчуки, поліція, мирові посередники, агрономи, інженери, землеміри й інші категорії службовців) мала певні етнокультурні характеристики. Соціально-професійний і суспільний статус управлінської інтелігенції, який зумовлювався здебільшого причетністю до урядової або самоврядної влади, виявлявся, відповідно, у провладних (державно-консервативних) та опозиційних (ліберальних і радикальних) настроях різних груп службовців. Це простежується в характері діяльності різних інституцій, а на суспільно-політичному рівні добре засвідчується політичним дебютом управлінської інтелігенції під час революції 1905— 1907 рр. І хоча цей дебют завершився провалом опозиційної діяльності, здатність деякої частини управлінської інтелігенції до радикальних дій (точніше, дій, що виходили за рамки офіційних приписів) на початку XX ст. була дедалі очевиднішою.

Зауважимо, що представники різних владних структур на селі, на відміну від своїх міських колег, повільно засвоювали радикальні гасла, вважали їх безглуздими і лише зростання їхньої популярності в суспільній свідомості змінили цю тенденцію у зворотний бік. Це саме стосується етнокультурного виміру життєдіяльності управлінської інтелігенції наддніпрянського села тих часів. Будучи переважно українцями за походженням, представники цієї групи розумових працівників намагалися приховати його, і лише поширення національного проекту на село призвело до того, що етнічні чинники її самоідентифікації трансформувалися у національну свідомість групи.

Гуманітарній інтелігенції Наддніпрянської України, яка більше чи менше ідеалізувала «український народ» (селянство), потрібні були величезна сила волі, здоров’я і заповзятливість, щоб, як вони самі говорили, «вивести народ із темряви». Адже не випадково Б. Грінченко вкладає у вуста одному зі своїх персонажів таку фразу: «Одна річ — читати наших белетристів-мужикофілів, а зовсім інша — жити з тими ж таки мужиками»[135].

Не вдаючись до загалом відомих з української історіографії сюжетів діяльності культурно-мистецьких кіл національної інтелігенції України в XIX — на початку XX ст., зауважмо, що політична активність частини вчителів, лікарів, літераторів, журналістів із сільської місцевості дає підстави стверджувати про здатність цієї групи до об’єднання з міськими спеціалістами свого цеху на спільній політичній платформі. Зрештою, ця нездоланна, здавалося б, проблема розірваності інтелектуалів села й міста таки була подолана лише 1917 р., коли в Україні розгорнувся широкий національний рух. Варто було знайти національно свідомого селянина — і в ньому вгадувався досвід місцевого вчителя або лікаря.

Становленню національної ідентичності гуманітарної інтелігенції сприяв її переважно український етнічний склад. Цікаво, що внаслідок цього процесу з початком української національно-демократичної революції навіть у регіонах із сильними впливами русифікації (наприклад, Слобожанщині) яскраво виявлялася українська національна свідомість верстви[136].

Природно, що визначальною спонукою вибору національної ідентичності інтелігенції України був захист прав української мови. Описуючи ситуацію у навчальних закладах Наддніпрянщини другої половини XIX ст., О. Лотоцький слушно зауважив, як чинник рідної мови дедалі більше набував у них націоналізувального значення. Не