Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Складність самовизначення українських інтелектуалів за мовною ознакою полягала в тому, що основна їхня маса була розпорошена по місцях і користувалася різними діалектами. У зв’язку з цим на початку 1890-х рр. Б. Грінченко зазначав, що «наша вкраїнська інтелігенція живе здебільшого по містах, село бачить інколи та не довго, чує круг себе саму московську мову — се все робить такий вплив, що людина й сама не помічає, як форми чужі, московські стають їй немов своїми, вона починає вважати їх за свої і вживати в рідній мові. Через се мова, звісно, не кращає»[138]. Він же у своєму творі «Сонячний промінь» наголошував на тій обставині, що в Україні може виникнути феномен кількох «українських мов». Справді, часом й інтелігенція, і грамотне селянство пореформеного періоду вважали, що вони говорять різними мовами: зокрема, відрізняли степовика від полтавця, киянина[139].

Зауважимо також, що формування національної ідентичності селян та інтелігенції відбувалося на основі спільних історичних міфів та історичної пам’яті. Надзвичайно популярним залишався міф козацької України. Аналіз двох статей Г. Коваленка, надрукованих 1906 р. у «Рідному Краї» як своєрідна кореспонденція, адресована сільській людності Наддніпрянської України, дає можливість говорити, що найважливіше місце в історичній пам’яті наддніпрянських українців посідали події Хмельниччини і Переяславсько-Московської угоди 1654 р. Б. Хмельницький визнавався ними як «великий» і «славний» гетьман, однак його інтереси на початку війни з Польщею обмежувалися козацькими вольностями, тоді як народ прагнув волі й для себе. Переяславська рада 1654 р. уявлялась як наслідок усвідомлення гетьманом вимушеної необхідності військового союзу з Московською державою. Угода, яку уклали Б. Хмельницький і весь український народ із православним царем, не дозволяла останньому урядувати в Україні. З обох статей Г. Коваленка постає не надто привабливий образ історії Московщини у період до Хмельниччини. Незважаючи на це, він припускає, що співжиття українців і росіян в одній державі буде тривати й надалі, хоча основна біда українського народу полягає в тому, що, допустивши до України російський уряд, він потрапив у таку ж неволю, як і російський народ[140].

Отже, тема Хмельниччини й козаччини залишалася в українській історичній міфології привабливою і на початку XX ст. Водночас важко не помітити, як, з одного боку, «козацький міф» сприяв консолідації різних верств модерної української нації, а з іншого — ніс із собою психологічно неприємні або малозрозумілі почуття приреченості, поразки, безвиході, адже відродити козацтво як основу державності здавалося неможливим.

19 серпня 1906 р. помічник начальника Київського відділу охорони Кулябко дав загалом справедливу характеристику діяльності української інтелігенції за останні півстоліття: «Підйом, пережитий Російським суспільством у період „епохи реформ“ спричинив пожвавлення Української національної свідомості, даючи йому підпору в щойно народжуваній українській інтелігенції. Але розмірів дійсного політичного значення вона не досягла як через слабкість нового класу, так і внаслідок реакції, що припинила на довгий час революційний рух у Росії»[141].

Зараз можна стверджувати, що діяч помилявся щодо майбутнього українського руху, який став і національним, і політичним, і революційним, особливо, коли це дозволили загальнополітичні умовні крах Російської імперії 1917 р. Однак у його часи ситуація була справді іншою.

Ідеї національного руху вироблялися насамперед інтелектуалами міста. Сільська ж інтелігенція, за словами Б. Кравченка, подібно до інших націй Східної Європи, «непевна і спантеличена пристала до того руху лише тоді, коли він набув певного престижу». До того ж справедливим є й інше зауваження дослідника: «Майбутні активісти з інтелігенції формувалися в містах, але не з міських мешканців»[142].

У зв’язку з цим не можна погодитись із закордонним дослідником А. Каппелером, який, порівнюючи український національний рух у Галичині й на Наддніпрянщині, вважає, що в першому випадку «визначну роль відіграли священики, вчителі та артисти», а в другому «була відсутня велика соціальна група, котра могла бути проміжною ланкою між невеликим прошарком міської інтелігенції та селянськими масами»[143]. Сільська інтелігенція, за словами Г. Касьянова, не відмежовувалася від процесів «національного відродження» й організації національно-визвольного руху. Інша річ, що її чисельна перевага над міською багато в чому зумовлювала і слабкість цього руху, і Г. Касьянов говорить про брак її організованості й комунікабельності, розпорошеність тощо[144].

Проте це не завадило багатьом діячам саме сільської інтелігенції стати в авангарді українського національного руху. На це вказує кілька фактів. Наприклад, до Центральної Ради та її представницьких органів входили вихідці з сімей сільських учителів (В. Бойко, Н. Григоріїв, М. Полоз), лікарів (І. Шраг), священиків (С. Єфремов, С. Веселовський, В. Голубович, Д. Ісаєвич, В. Королів, М. Корчинський, Ф. Крижанівський, М. Левитський, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, К. Мацієвич, М. Міхновський, В. Прокопович, В. Садовський, О. Саліковський, П. Стебницький, В. Чехівський, А. Яковлів)[145].

Членами українських урядів, органів виконавчої, законодавчої та судової влади, військових і дипломатичних місій періоду 1917—1921 рр. і навіть 1920-х рр. були колишні сільські інтелігенти дореволюційної доби. Так, серед ініціаторів створення Центральної Ради був колишній сільський учитель зі степової України Олександр Волошин, а її членом і секретарем — сільський вчитель із Волині Антін Постоловський. Генеральний секретаріат земельних справ УНР певний період очолював повітовий агроном із Чернігівщини Михайло Савченко-Більський. Міністром внутрішніх справ Директорії УНР був колишній інструктор із лісництва і землемір, уродженець Катеринославщини Олександр Мицюк. Лісівником був і Микита Шаповал — генеральний секретар пошт і телеграфу УНР, міністр земельних справ Директорії УНР. Економічним радником УНР у Відні працював ветеринарний лікар із Кременчука Олександр Степаненко. Відомий у добу Української революції 1917—1921 рр. генерал-хорунжий Армії УНР Юрій Тютюнник у молодості після закінчення Уманської аграрної школи працював садівником і пасічником на Звенигородщині. Майбутній народний комісар освіти УСРР Олександр Шумський у 1908—1911 рр. був меліоратором. У цілому можна зробити висновок, що українська національно-демократична революція винесла в авангард національного руху саме «провінційних діячів», які до цього змушені були приховувати своє коріння, культурну орієнтацію, національну свідомість, професійні та соціальні амбіції.

З іншого боку, міністр торгівлі та промисловості в українському уряді тих часів І. Фещенко-Чопівський таки слушно зазначав, як улітку 1917 р. Київ перетворився на місто паломництва для національно-свідомих кадрів українства, тоді як їхня допомога була потрібна саме в регіонах — для розбудови й укріплення адміністративного апарату. Як наслідок, Київ став містом, що весь час «мітингує, принципіалізує та теоретизує», а провінція залишилася без своїх кращих кадрів. На селі підтримка Центральної Ради була стихійною і неорганізованою, і це,