Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

разом із блокуванням фондів для фінансування адмінресурсу з боку Тимчасового уряду, призвело до появи багатьох перешкод у справі визнання влади Центральної Ради в Україні як єдиної, законно репрезентативної та цілісної[146]. До поширення цих явищ була причетна українська сільська інтелігенція. Найбільш амбітна її частина з початком Української революції захопилася реалізовувати свої здібності, не реалізовані в часи імперії, на більш доступних тепер посадах у великих і малих містах. Другу й дещо меншу частину являли собою сільські інтелігенти, яких лише обставини (обов’язок, сім’я) затримали в селі: саме на них могла спиратися українська влада як на організаторів «селянської стихії» у потрібному ключі. Нарешті, третю частину становили пасивні елементи сільської інтелігенції, яких важко було класифікувати інтелігенцією у типовому для тих часів розумінні.

Відсутність загальнонаціональної єдності інтелігенції Наддніпрянщини напередодні й під час революції 1917—1921 рр., разом із розмаїттям політичної ідеології (націоналізм, лібералізм, соціалізм, консерватизм), призвела до втрати нею потужних державотворчих важелів, і сама інтелігенція виявилася неспроможною очолити й утримати Українську державу.

Водночас не можна не помітити, що внаслідок змін у діяльності української інтелігенції пореформеного періоду в Україні похитнулися всі три стовпи державної ідеології Російської імперії — самодержавство, православ’я і народність. Умовно кажучи, управлінська інтелігенція (відповідала за перший стовп), духовенство (відповідало за другий) і гуманітарна інтелігенція (формувала образ «народності») уже не були надійною підтримкою російського режиму на Наддніпрянщині. Втім, усі ці ділянки імперської ідеології були підважені неоднаково: меншою мірою це спостерігалося серед управлінської інтелігенції, більшою — у релігійній сфері, а найбільше в питаннях формування «народності», де нечисленна та несвідома, спершу педагогічна, творча і медична українська інтелігенція творила образ уже не імперського «єдиного народу», а складала проект нової (як їм здавалося, «відродження старої») нації. Таких проектів, як уже зазначалося, було декілька (український, польський, російський), але найвиразнішим і найбільш аргументованим видавався в аграрній, селянській Україні український національний проект, який, з усіма своїми перевагами й недоліками, у XIX ст. мав здебільшого академічний характер, а в XX ст. увійшов за більш масової соціальної підтримки у свою політичну фазу.

Можна по-різному оцінювати роль української інтелігенції в процесах трансформації Російської імперії другої половини XIX — початку XX ст., однак важко заперечити: вона не була байдужою до питань визначення людини в новій системі соціальних і національних координат так, як часом були байдужими до неї інші верстви.

Утворення та діяльність національних політичних партій у Галичині та Буковині (І. Монолатій)

Поведінка населення західноукраїнського регіону наприкінці XIX — на початку XX ст. була позначена амплітудою коливань від активної участі в етнічних рухах чи, навпаки, протиставлення центральній та регіональній владі, аж до інертного споглядання за інституалізацією політичних партій. Саме вони й виступали своєрідним інструментом інтеграції населення краю в загальнодержавний політичний простір. З одного боку, в атмосфері чимраз більшої політичної самосвідомості населення Галичини і Буковини діяльність партій спрямовувалася на реалізацію конкретних політичних завдань, з другого — була результатом суспільних реалій суто західноукраїнського регіону.

У своєму сучасному розумінні етнічні групи виникли в період становлення капіталістичного ладу та розвитку масового друкарства. Новостворені групи людей прагнули до захисту власних інтересів у владі. Як результат виник новий тип політичних партій — етнічні партії. Процес цей тривав не одне десятиліття, і наприкінці XIX ст. проникнення етнічності в політику (якщо бути точнішим — у творення державної політики) було вже безповоротним. Для етнічних спільнот, які не мали можливості відстоювати свої інтереси через федеративний устрій держави, важливо було примусити визнати їх представників на рівні партій. Так виникла національна поліпартійність. У ній національні суперечності поєднувалися з соціальними та політичними, породжуючи ще більші ускладнення, оскільки створені партіями комунікаційні канали сприяли посиленню етнічної самостійності їхніх членів. І тільки на рубежі XIX — XX ст. національні партії стали реальністю.

У реаліях поліетнічного суспільства інституалізація національних політичних партій здійснювала функцію своєрідного індикатора політизації етнічностей і усталення політичної свідомості. Цей багаторівневий процес на західноукраїнських землях розпочався в середині XIX ст. Для основних учасників політичного процесу на західноукраїнських землях ці десятиліття стали тим часом етнічного відродження, коли вони пройшли періоди патріотичної агітації (який спонукав до поступового усталення етнічної свідомості) та формування масових рухів.

* * *

Провісником етнічного відродження і водночас усталення етнічної свідомості української спільноти Галичини і Буковини стало утворення Головної руської ради у Львові (ГРР). Це була перша українська політична організація у Галичині, створена 2 травня 1848 у Львові під час революції в Австрійській імперії для оборони прав українського населення. У маніфесті від 10 травня 1848 р. ГРР заявила про єдність усього 15-мільйонного українського народу і підтримала національні права всіх поневолених народів Австрійської імперії. Зокрема, ГРР вимагала поділити Галичину на дві окремі адміністративні одиниці: східну — українську і західну — польську; об’єднати в одну провінцію українські землі — Галичину, Буковину і Закарпаття; викладання в школах та видання урядових розпоряджень вести українською мовою. Одночасно ГРР організувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руську матицю» (1850 р.), відкрила Народний Дім у Львові (1850). 19 жовтня 1848 р. скликала «Собор руських учених», видавала першу в Галичині українську газету «Зоря Галицька». У червні 1851 р. діяльність ГРР була припинена.

Утворення ГРР знаменувало собою перехід українського національного руху в Галичині від культурно-просвітницької до політичної фази розвитку, що відбувався в контексті та під прямим впливом революційних потрясінь, що сколихнули майже всю Європу навесні 1848 р., та виявив не тільки гостру необхідність соціально-економічних перетворень, але й поставив на порядок денний справу національного відродження народів Габсбурзької монархії.

Проголошення Австрії конституційною монархією імператорською грамотою від 25 квітня 1848 р., декларування демократичних свобод (свободи особи, совісті й віросповідання, друку, зборів, організацій і т. ін.), гарантування усім націям монархії непорушності їх етнічності і мови, обговорення в загальноімперському парламенті проекту перетворення Австрійської монархії на федерацію вільних і рівноправних націй породили в українців Галичини і Буковини чималі надії та стимулювали значне пожвавлення українського національного руху й набуття цим рухом політичного характеру.

Так, зокрема, ГРР виробила широку програму демократичних перетворень і забезпечення вільного етнічного розвитку українців та інших етнічних меншин у складі конституційної монархії. Уже в першій своїй відозві, опублікованій 15 травня 1848 р. в «Зорі Галицькій», ГРР закликала українців Галичини до праці над етнічним самоутвердженням на основі декларованих конституційних свобод і рівноправності при поступованні «в любові і згоді» з іншими етнонаціями. У відозві «Співгромадяни!», що вийшла навесні 1848 р., вказувалося, що «натхненні новим життям, вони