Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

(русини. — Авт.) також прагнуть руху вперед, піднятися із занепаду... визнають рівноправність інших національностей, хочуть зберегти спокій, порядок і силу законів та прагнуть сучасних форм у дорозі права...» Разом із тим взаємини між українцями і поляками в Галичині та відповідно їхніми етнічними організаціями характеризувалися посиленням конфронтації. Своє відображення вона знайшла в тогочасних документах, адже польські демократи проголошували мету створення «Литовсько-русько-польської Речі Посполитої», а Центральна Рада Народова заявила про рівність культурних прав поляків і українців, але не про їхню політичну рівноправність. З іншого боку, як поборник польсько-українського об’єднання 11 травня 1848 р. був утворений «Руський собор», що складався з полонізованих аристократів «руського походження», радикальної польської інтелігенції та декількох українських патріотів. Однак польська громадськість — від родовитих магнатів до радикальних демократів однозначно негативно зустріла появу окремого політичного актора українців. Його вважали сторонньою інтригою, спрямованою проти поляків, витвором чи то австрійських бюрократів, чи «московських рублів». Зі свого боку діячі ГРР категорично заявляли, що «...ніколи не були поляками, зараз не хочемо ними бути і ніколи не станемо!» Відтак загроза втрати етнічної ідентичності у разі перемоги польської сторони і необхідність мати реальну опору в прагненнях до етнічного самоутвердження стимулювали лояльність українського руху щодо Австрійської конституційної монархії.

Подібний тон спостерігався в «Меморіалі рутенської нації в Галичині для з’ясування її становища», датованому 31 липня 1848 р.: «...Галичина дала притулок різним народам; українці, поляки (мазури), волохи, німці, вірмени, євреї і караїми заселяють спільно цю... землю... З 1772 року ми під австрійською владою, одначе ми не германізувалися і залишись українцями. Нашій національності з боку німців ніщо не загрожує. Запорукою цього можуть бути чехи, які міцно зберігають свою слов’янську національність, хоча а німцями вони в набагато ближчому контакті... Ми, галичани, попали під австрійську владу. Деякі обставини в матеріальному плані склалися більш сприятливо, і українська нація почуває себе зобов’язаною до глибокої вдячності австрійському урядові за багато добродійних законів. Одначе про піднесення української нації не подбали, а намагання поляків нас денаціоналізувати не припинялися і під австрійською владою...»

Зовсім іншу тональність мала відозва до німецького населення краю «Німецькі брати! Голос русинів у Галичині» від 23 серпня 1848 р.: «Німецькомовні громадяни, які живете поруч з нами! Руська нація не прагне порушувати прав інших. Тому не турбуйтесь, русини не заподіють вам ніякої кривди. Нація пожертвує всім, щоб захистити і зміцнити свою національність. Але в той же час вона оголошує недоторканність кожної національності. Тому ви, німецькі брати, які живете поруч з нами, не маєте чого боятися за свою національність.... Руська нація ось визнає себе прихильницею нової народної політики, яка поряд з рівністю громадян і релігій відстоює також рівність націй і національностей. Тому ви, німецькі співгромадяни, не турбуйтесь за свої громадянські права, будьте спокійні за свою релігію, мову і національність. Русини не бажають вважатися великими завдяки пригнобленню іншого племені... Навпаки, їхнім девізом є свобода, рівність і братерство всіх націй, усіх національностей, усіх мов. Тому, німецькі співгромадяни, подайте нам руку для здійснення цієї гуманної ідеї. Наша мета — право. ...Ми урочисто проголошуємо рівність, свободу, братерство. Хай торжествує наша справедливість! Хай живуть наші брати та їхні священні права!»

Спроби усталення етнополітичної свідомості «своїх» спостерігалися й у діяльності Буковинського комітету, який виник у червні 1848 р. Його засновниками стали румунські і вірменські бояри, верхівка православного духівництва, деякі німецькі політики. У петиції до австрійського імператора вони вимагали створення національних шкіл, уведення мов етнонацій у державних установах, забезпечення рівноправності всіх народів краю.

Про етнічне відродження українців Буковини 1848 р. свідчили перші спроби заявити про себе як окремий народ. Так, 15 грудня 1848 р. у петиції сільських громад Серетського, Сторожинецького, Сучавського і Радовецького повітів зазначалося: «Підписані нижче уповноважені сільських громад одностайно підтримують... клопотання і висловлюють загальне бажання, щоб Буковина була нероздільно об’єднана, як 13 округа, з русинською Галичиною». Проте в роки революції так і не вдалося заснувати на Буковині окружне відділення Головної руської ради. Це свідчило про слабкість етнічного руху буковинських українців у середині XIX ст. І тільки велика трансформація політичного життя Австро-Угорщини, яка розпочалася в 1860-х рр. унаслідок реформ Габсбурзької монархії, створила сприятливі передумови для політичної мобілізації різних етнічних спільнот краю і складання партійних програм етнонаціональних спільнот.

Отже, з 1848 р. умовна демаркаційна лінія чітко й однозначно проходила поміж тими, хто прагнув облаштувати державу на принципах суверенітету окремих етнонацій, і тими, хто хотів і надалі зберігати її на основі монархічної легітимності. Це призводило до боротьби між принаймні двома етнонаціями за певну територію, яка відтепер оберталася на боротьбу за етнічність цієї території. Це стало фактично сенсом формування партійно-політичної системи на західноукраїнських землях.

Ці зміни концептуалізують появу «публічного простору» в західноукраїнському регіоні. Саме наявність його складників — добровільних громадських організацій, клубів, товариств, культурницьких і наукових організацій та видань відкривала можливості для вільного й інтенсивного обміну думками і досягнення певного консенсусу впродовж та внаслідок цих дискусій. Зокрема узагальнивши проблему інституційного структурування за етнічним принципом, свого часу В. Старосольський виснував: «...Проза політичних рухів говорить про права націй, про їхнє стремління, домагання, боротьбу тощо.».

Останнє десятиріччя XIX ст. позначене в Галичині й на Буковині утворенням політичних партій європейського зразка. Так програма Русько-української радикальної партії (РУРП), створеної 1890 р., проголошувала, що партія сповідує «науковий соціалізм» і прагне до «переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму». Своєю метою партія визначала плекання почуття етнічного солідаризму.

Вже на першому партійному з’їзді в жовтні 1890 р. гостро постало питання міжетнічних відносин, оскільки частина лідерів запропонувала положення про утворення незалежної Української держави як основний постулат партійної програми-максимуму і поділ Галичини на окремі польську та українську частини як постулат програми-мінімуму. Поступово компонентами ідеології партії стали ідеї всеукраїнської єдності, політичної самостійності та здобуття автономії в межах Австро-Угорщини. Відтак 1895 р., про досягнення політичної самостійності України як кардинального завдання проголосив уже з’їзд Української радикальної партії (УРП).

Найчисленнішою політичною партією, яка своєю побудовою нагадувала широкий політичний рух, стала Українська національно-демократична партія (УНДП), яку створили 1899 р. вихідці із УРП, зокрема І. Франко. Своє політичне завдання партія вбачала в здобутті українцями самостійності та їх з’єднанні в «одноцільний національний організм». Програмна відозва Народного комітету УДНП від 5 січня 1900 р. ідеалом партії визначала незалежну Русь-Україну: «Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну культурну державу». Так само і програма-мінімум передбачала поділ Галичини за етнічною ознакою, створення на тих її