Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— Щось би помінялося?

— Нічого, — Андрій Верига без запрошення вмостився на стільці, поклав ногу на ногу. — Завітали анонімно, інтригує. Знаєте, ми, творчі люди, любимо, коли є загадка.

— Де ви її побачили?

— Так ось же! — він зробив театральний жест. — Віро... Ви ж дозволите так? Чи у вас заведено за званням?

— Дозволю.

— Дякую, — розплився посмішкою блазня, демонстрував зверхність та самовпевненість, у кабінеті раптом відчула себе незахищеною. — Отже, Віро, місце вашої роботи для мене нічого не означає. Пропозиція в силі. Запрошую в студію, зробимо гарну сесію. В мене є кілька ідей, — під скельцями зблиснув вогник. — Одна жінка, чотири іпостасі. У формі ви одна, в цивільному інша, в модельному — третя...

— А в савані?

Вогник згаснув.

— Чому в савані?

— Ті дівчата, четверо. Ваші моделі, чотири пори року. На кожній були сукні такого крою, що виглядають одягом мертвих. Вони ж всі мертві, Андрію Анатолійовичу.

— Хто?

— Не треба.

Віра витягла з шухляди тонку теку, з неї — чотири знімка з кожного місця, де знайшли тіла. Виклала перед Веригою, розклавши в тому порядку, як зобразив він. Тільки тут дівчата виглядали інакше.

Жертвами.

Трупами.

Подався вперед, не встаючи. Глянув із цікавістю, яку змінила огида.

— Не естетично.

— Але це — ваші моделі.

— Інший би заперечив. Я не буду. Але, — відхилився назад, — інший би прийшов сюди з адвокатом. Так заведено в цивілізованому світі, де поважають закон і права людини.

— Для чого вам адвокат?

— Ви назвалися слідчою карного розшуку. Запросили мене до себе в офіс на розмову. Протоколу, бачу, немає, бесіда неофіційна. Проте ви показуєте мені фото мертвих жінок. Не натякаєте — прямо кажете: всі вони позували мені. Ще й у цих сукнях, у цих образах...

— Про образи я не казала нічого.

— Облиште, все ясно. Заарештуєте, бо я їх фотографував до смерті?

— Насильницька смерть, пане Вериго.

— Не сліпий, — богемний персонаж зник, перед нею сидів хижак. — То мене заарештовано?

— Тут затримують. На сімдесят дві години максимум. Потім або відпускають зовсім, або висувають звинувачення, а далі вирішує суд: арешт або застава.

— Слабо знаюся на цих процедурах. Не люблю детективів, намагаюсь триматися якнайдалі від усього кримінального. Хай навіть все придумали драматурги, а замість крові ллють фарбу. Затримаєте мене?

— Поки не бачу підстав.

— Можу йти? — Андрій підвівся.

— Запросто. Напишете пояснення — і на всі чотири сторони.

— Що вам пояснити?

Віра сплела пальці.

— Коли і де знімали кожну модель. Чому на мертвих тілах лише той одяг, у якому дівчата позували, хоч трупи знаходили з середини осені. Чому вони не змили макіяж і лишилися, як ви кажете, в образах. Словом, коли бачили кожну з них живою востаннє. Впораєтесь? Для цього адвокат потрібен?

— Ні, — зняв окуляри, зиркнув на фото неозброєним оком, знову прилаштував окуляри на переніссі. — Роблю фото для бази даних благодійного фонду «Ольвія», який заснував мій батько. Дівчат, які сподобалися і в яких готовий повірити, запрошую в майстерню. Вони позують за гонорар, і так, плачу неофіційно. Якщо тут фінансовий злочин, готовий відповідати. Ці четверо в різний час справді були моїми моделями. Мав задум, втілював його. Роботу ви бачили, вона демонструється публічно. Все?

— Інші моделі...

— Були. Є всі контакти, можете перевірити. Позували для інших проектів, — очі знову зблиснули. — Всі живі.

— Звідки знаєте?

— Не ловіть на слові. Маю таку надію.

— Але ж ці...

Верига-молодший лунко плеснув у долоні.

— Дослухайте до кінця, пані поліцейська. Я не можу сказати вам точно, коли кожна з цих чотирьох була в мене. Не роблю поміток у календарі. Плюс-мінус, доведеться це прийняти. Сукні, які ви нарекли саванами, я їм дарував. Просто бонус, не в рахунок гонорару. Їх дівчата мали з собою.

— Тобто?

— Перевдягалися, пані поліцейська, — вицідив Андрій, за короткий час навіть ставши мовби старшим на кілька років, хоч Віра розуміла неможливість подібного перевтілення. — Клали сукні в пакети чи сумки, що в кого було. Чому з макіяжем? Не хотіли виходити зі створених мною образів отак відразу. Все відбувалося в моїй майстерні, про яку я згадував і, — губи вкотре блазнювато розтягнулися, — куди все одно вас маю надію запросити. Пройдете той самий шлях.

— З майстерні до смерті?

— Не ловіть на слові. Маніпуляції, Віро, чистої води перекручення. Аби поруч сидів адвокат...

— Його немає.

— Сподіваюсь, до того не дійде.

Вона хруснула пальцями, витримала погляд.

— Ви казали, мене привезуть до вас і відвезуть.

— Визнаю — говорив.

— Дівчат так само привозили й везли назад?

— Звичайно.

— Отже, Андрію Анатолійовичу, можна припустити: убивця чатував на кожну по дорозі від вас?

— Мабуть. Вам видніше.

— Змушував перевдягнутися, без поспіху займався сексом...

— До чого тут секс?

— Не хочу втомлювати вас непотрібними зараз паперами. Треба буде — покажу й доведу: незадовго до смерті кожна мала статевий зв’язок. Варіантів два: ви — або вбивця. Наголошую: жодних ознак зґвалтування.

— Подробиці зайві, тим більше — гінекологічні, — він скривився. — Розкручуйте все самі. Вам за це платять. І ви, бачу, любите те, чим займаєтесь.

— Ви теж.

— У моїй праці більше естетики. Мистецтво взагалі естетичніше за смерть.

— З роботи, яку я бачила, цього не скажеш.

Вірі не здалося — нарешті щось, сказане нею навмання, справді зачепило Веригу-молодшого.

— Значить, ви брехали. Моя робота вас не вразила й не зачепила. Пробралися в галерею вужем, сипали компліментами, втиралися в довіру. Я купився, як усякий творець, і не лише творець. Або — брешете зараз.

— Зараз?

— Переконуєте себе, що «Пори року» ніяк не заторкнули? Не маєте іншої можливості вивести мене з рівноваги?

— З чого ви взяли, що я хочу цього?

— У вас чотири трупи, пані поліцейська. Ідеальний кандидат на роль убивці. Богемний синок багатого татуся. Раптом почну нервувати, помилюся, скажу чи зроблю щось не те.

Віра розплела пальці.

— Без протоколу, Андрію Анатолійовичу. Поки без протоколу. Я хочу відтворити по хвилинах, навіть по секундах останній день кожної з чотирьох ваших моделей. Досвід підказує лише два варіанти