Читати книгу - "Оповідь Служниці"

То було ще до того, як за секти взялися серйозно. Поки ти називався до якоїсь міри християнином і був одружений, тобто — уперше, тебе, можна сказати, залишали в спокої. Зосереджувалися на інших. Як більшість із них взяли під контроль, тоді й пішли за всіма іншими.

Я була в підпіллі місяців вісім-дев’ять. Мене перевозили з одного сховку до іншого — їх тоді було немало. Не всі були квакерами, деякі й релігійними взагалі не були. То просто були люди, котрим не подобалося, як усе складається.

Я майже вибралася. Мене довезли аж до Салема, тоді, у повній курей вантажівці, до штату Мен. Я мало не блювала від смороду. Ти ніколи не думала, як воно, коли на тебе сере ціла вантажівка курей, яких ще й закачало? Мене планували переправити за кордон, не в автівці чи вантажівці — то вже стало надто складно, а в човні, узбережжям. Я не знала про це аж до самого вечора: тобі ніколи не розповідають про наступний крок, доки він не почнеться. Така в них обережність.

Так я й не знаю, що сталося. Чи то хтось перелякався, чи хтось ззовні почав підозрювати. А можливо, справа в човні, можливо, їм здалося, що той тип надто часто виходить у море. На той час там було просто повно Очей, як і всюди поблизу кордону. Менше з тим, нас узяли вже тоді, коли ми виходили через задні двері, щоб спуститись у доки. Мене, того чоловіка та його дружину теж. То була старша пара, за п’ятдесят. Він робив бізнес на омарах до того, як берегова риболовля зійшла нанівець. Не знаю, що з ними було після того — мене забрали в іншому фургоні.

Я думала, що то може бути мій кінець. Чи мене повернуть до Центру, до уваги Тітки Лідії і її сталевого дроту. Знаєш, її це тішило. Вона прикидалася, що все це — штучки на кшталт «ненавидь гріх та люби грішника», але її це тішило. Я подумувала покінчити з собою, і, можливо, покінчила б, якби був спосіб. Але зі мною у фургоні сиділо двоє, пильнували, наче яструби; ні пари з вуст, тільки сиділи й дивилися своїми кам’яними очима. Тож нічого не вийшло б.

До Центру ми не доїхали, рушили деінде. Не буду про те, що трапилося потому. Не хочу про це говорити. Скажу лиш, що слідів вони не лишили.

Коли все скінчилося, мені показали фільм. Знаєш, про що? Про життя в Колоніях. Час у Колоніях проводять за прибиранням. Вони всі сьогодні повернуті на чистоті. Іноді це просто тіла, як після битви. Ті, що в міських гетто — найгірші, їх залишають довше, вони гниліші. Та зграя не любить, коли тіла так просто валяються, бояться чуми чи ще чогось. Тож жінки з Колоній їх спалюють. Та інші Колонії ще гірші — там токсичні відходи, радіація проливається. Там ти маєш років три максимум, перш ніж у тебе відвалиться ніс і шкіра почне злазити, наче гумові рукавиці. Вони не паряться тим, щоб нормально тебе годувати, чи дати захисний одяг, чи ще щось. Без цього дешевше. Усе одно там переважно люди, яких вони хочуть позбутися. Кажуть, є інші Колонії, там не так погано, бо вони займаються сільським господарством: бавовна, помідори, усяке таке. Але фільм мені показували не про них.

Там старі жінки — ти точно питала себе, чому їх тепер так рідко побачиш, — і Служниці, які облажалися зі своїми трьома шансами, і невиправні, типу мене. Відходи, усі ми. Звісно ж, стерильні. Якщо з самого початку не такі, то стають стерильними, коли трохи там побудуть. Якщо вони не впевнені, тобі роблять маленьку операцію, щоб не помилитися. Я б сказала, що чоловіків у Колоніях десь зо чверть. Не всі «гендерні зрадники» кінчають на Стіні.

Усі носять довгі сукні, як ті, що в Центрі, тільки сірі. І жінки, і чоловіки, судячи з групових кадрів. Гадаю, це мало би принижувати чоловіків — ці сукні. Чорт, мене саму це достатньо принизило б. Як ти це витримуєш? Якщо все зважити, це вбрання мені більше до вподоби.

Отже, після того мені сказали, що я надто небезпечна, аби отримати привілей повернення до Червоного Центру. Сказали, що я можу мати згубний вплив. Сказали, що в мене є вибір: це або Колонії. Чорт забирай, та ніхто, крім черниці, не обрав би Колонії. Тобто я ж не мучениця. Якби я труби перев’язала, мені б навіть операція не знадобилася б. Тут теж немає нікого з цілими яєчниками, сама розумієш, які від того могли б бути проблеми.

І от я тут. Вони навіть крем для обличчя нам дають. Ти подумай, як можна сюди пробратися. Маєш три чи чотири нормальні роки, перш ніж твій передок зноситься, і тебе викинуть на цвинтар. Годують тут непогано, є випивка й наркотики, якщо хочеться. Працюємо тільки вечорами.

— Мойро, — кажу я. — Ти ж несерйозно.

Зараз вона мене лякає, бо в її голосі чую байдужість, брак волі. Вони справді з нею це зробили, забрали щось — що? — яке було її центром? Та чому я чекаю, що вона боротиметься далі, з тим, що я вважаю мужністю, що вона переживе все це, переграє, якщо я сама не можу?

Не хочу, щоб вона була схожа на мене. Здавалася, пливла за течією, рятувала свою голову. Ось до чого все йде. Я хочу від неї лицарства, безумства, героїзму, самотніх боїв. Того, чого мені бракує.

— Не хвилюйся за мене, — заспокоює вона. Маєш знати, про що я думаю. — Я досі тут, ти ж бачиш, це ще я. Усе одно — подивися на все під іншим кутом. Тут не так вже й погано, навколо чимало жінок. Можна сказати, лесбійський рай.

Тепер вона дражниться, показує свою енергію — і мені стає краще.

— І вам це дозволяють? — питаю я.

— Дозволяють? Та вони, чорти, це заохочують. Знаєш, як вони між собою називають це місце? «У Єзавелі». Тітки вирішили, що ми й так усі прокляті, на нас забили, тож байдуже, як ми тут грішимо. А Командорам начхати на те, що ми робимо у вільний час. Та й жінка з жінкою — це їх заводить.

— А як інші? — уточнюю я.

— Скажімо так, — відповідає Мойра. — Чоловіків вони не дуже люблять.

Вона знову знизує плечима. Можливо, це