Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

— Не розумію тебе! Вперше з дня нашого знайомства тебе не розумію.

— Зараз зрозумієш…

Він попрямував до дверей.

— Ти куди? — схопилася і злякано повисла на його руці.

— Туди, вниз… — легенько звільнився він. — Я хочу щось принести з дядькового кабінету й показати тобі.

— Тадеку, тільки не зараз!

— Не хвилюйся. Я ж усе-таки лікар. І скелетів на своєму віку бачив дай боже. Власне, і вчився на них. Та й у живих людей не одну кістку відпиляв уже… Зачекай хвильку. Зараз усе поясню. Чи, може, підеш зі мною?

Вона заперечливо похитала головою. Він усміхнувся і погладив її по розпущених косах.

— Я швидко. Півхвилини — найбільше. Там є щось таке, про що тобі не сказав одразу. Хотів спочатку вияснити для самого себе.

Він вийшов, не зачиняючи двері. Галина вслухалась в його кроки по скрипучих сходинках.

Тим часом доктор Тадеуш Мрочек зійшов униз. Штори щільно прикривали вікна. В густій темряві намацав вимикач. Засяяло світло. Килим затуляв нішу в стіні.

Мрочек підійшов ближче. Якесь дивне почуття опанувало ним. Чомусь подумалось, що під килимом нічого нема, що то просто було марево, він зараз відхилить його, а там — рівна гладенька стіна…

Злегка шарпнув тканину. Килим повис на одному гвіздку. Скелет і далі лежав у ніші, як і до цього. Але Мрочек кинув на нього тільки миттєвий погляд. Його цікавило інше. Схилився над витягнутими цеглинами. Взяв у руку одну з них, потім уважно оглянув інші, час від часу зішкрябуючи з них рештки мулярського розчину. Одколупувався він легко, наче зовсім недавно приготовлений. Доктор вибрав дві найбільш підходящі цеглини, притиснув їх до грудей правою рукою, лівою вимкнув світло і пішов нагору.

Галина стояла посеред спальні в тій же позі, в якій залишив її. Мрочек тихо прихилив двері і мовчки подав їй одну з цеглин.

— Що це? — несміливо обернула її в руках.

— Цеглина, як бачиш…

Він підійшов до столика, поклав на нього другу цеглину, запалив сигарету.

— Навіщо ти їх приніс?

— Прочитай.

— Що я маю прочитати?

Не відповідаючи, торкнувся пальцем поверхні цеглини. Молода жінка в блідому світлі нічника впівголоса прочитала:

— П. М. 1967.

Випросталася.

— Це тавро? На цеглинах іноді вибивають якісь знаки.

— Так. П. М. — це, мабуть, Поремба Морська, а 1967-й мусить бути роком випуску продукції. Так що тепер бачиш — цегла нова.

— Значить…

— Значить, цеглу вироблено в Порембі Морській 1967 року. Отож цього року хтось оглядав нішу і знову замурував її. Але це ще не все…

Він показав на другу цеглину.

— Свастика! — сказала здивовано, оглядаючи витиснуте посередині тавро. — І цифра: 1938. Це, мабуть, також дата.

— Дата, — підтвердив Тадеуш. — А тепер слухай. Всі цеглини, що я їх повиймав з тієї стіни, за винятком двох, тавровані свастикою і мають позначку тридцять восьмого року.

— Що це могло б означати, Тадику?.. Скажи, якщо щось зрозумів.

— Зрозумів, та не все. Або, кажучи правду, ще нічого не зрозумів. Тільки знаю одне…

— Що?

— А те, що мушу докопатися до істини, яким чином цей тип опинився замурованим у дядьковім кабінеті. Тут не можна припускатися жодної помилки. Якби не ці дві нові цеглини, то я міг би зробити припущення, що хтось когось замурував тут багато років тому. Можливо, перед війною, коли ця територія була під гітлерівцями. І дядько, проживши тут двадцять років, і гадки не мав, що в стіш його кабінету лежить скелет. Але ж…

Він на хвилину замовк.

— Але ж… — повторила жінка, наче прокотилась луна, — ці дві цеглини…

— Ці дві цеглини, — тихо сказав він, — ніби промовляють мені, що дядько таки знав про цей скелет, бачив його, перебував із ним під спільним дахом із власної волі, а не з примусу. І навіть знову замурував його зовсім недавно!

— В цьому не може бути абсолютної певності. Все могло бути якось… якось інакше.

— Як? Не скажеш же ти, що через двадцять літ по війні хтось розвалив стіну і замурував скелет у домі повітового судді, а суддя нічого про це й не знав? Таж на стіні, коли зняти килим, виразно видно, де його замуровано! Це й сліпому видно. Ні! Міліція дійде того ж висновку, що й я. А далі висновки будуть прості: дядька знали і шанували як громадянина Поремби Морської, і от я, молодий лікар, приїжджаю після його трагічної смерті й хочу поселитися тут разом з тобою, користуючись повагою, якою оточене було його ім'я… І от, вже з першого дня мого перебування тут виявиться, що дядько тримав у стіні свого кабінету замурованого небіжчика, що він знав про це і мовчав, мовчав!.. Ти гадаєш, виявлення скелету в стіні не було б тут сенсацією?.. Не забувай, що дядько нікому не розкрив цієї таємниці, інакше скелета б у стіні вже не було. А з усього напрошується лише один логічний висновок: дядькові потрібна була ця таємниця! Міліція розвалить весь будинок, шукаючи, чи нема тут іще якихось скелетів. Розпочнеться слідство. Пам'ятай, що дядько загинув трагічно. Поповзуть плітки, будуть пов'язувати його смерть з таємницею замурованого в стіні скелета…

Він змовк на хвилину, сів і запалив сигарету.

— Але ж усе, що ти кажеш, побудоване лише на припущеннях… — мовила вона, сідаючи коло нього й також закурюючи. — Могло ж усе бути й зовсім інакше. Може, дядькове ім'я й ніщо тут не заплямовує. І пліток можна уникнути. Досить подзвонити в міліцію й попрохати, щоб тримали це в таємниці. Приїдуть, заберуть скелет, складуть протокол, і вся справа владнається за тиждень.

— Ні… — Тадеуш смутно крутнув головою. — Тільки не в такому містечку… Та й для Варшави ця справа була б неабияким винятком. Щоб розібратись, що й до чого, міліція повинна була б втягти в справу принаймні половину місцевих жителів. Замість того, щоб почати працювати по-солідному і жити спокійно, у згоді з людьми, ми б опинилися в самому пеклі… Кінець твоїм мріям про тихе, сповнене праці життя. А матимем дітей, про них казатимуть, що то діти «того лікаря, чий дядько живцем людей у стіну замуровував!» Ні, ні, ні!.. Тож не дивуйся, що я відразу не побіг у міліцію… Може, я помилився? Мушу все спокійно обдумати. Єдина людина, яка могла б нам щось пояснити, вже не живе…

— О боже… — Галина вхопилась за голову. — Що він наробив? Вплутав нас у…

— Здається мені, що все значно гірше, ніж ти уявляєш. Якби хоч не приїздили сюди. Тоді б усе це нас не