Читати книгу - "Золота медаль"

— Ні, ні,— злякалась Марійка,— я вам усе зараз розповім! Діагноз уже відомий. Тітка моєї подруги хвора на пухирчатку. Ну і я хотіла розпитати у вас. З доручення.

У лікарки лягли на лобі зморшки.

— Хто ж лікує хвору?

— Там же, в селі, вона лікується. Але досі ніяких результатів... От... Чи довго триває ця хвороба? Ну, і які наслідки, і взагалі, чим краще лікувати?..

— Сідайте, — запросила лікарка.— Які ж ознаки хвороби?

Марійка розповіла все, що знала.

— Так, так...— Обличчя в лікарки стало суворе.— Бачите, є три види цієї хвороби. У жінки, за вашим описом, становище небезпечне. Пухирчатка — смертельна хвороба і загадкова. В тому розумінні, що досі наука не знає її збудника та радикальних засобів лікування. Можливо, що захворювання викликає інфекція. Але, знову ж таки, це ще не доведено. Хвороба надзвичайно рідкісна. У моїй практиці за тридцять років я пам’ятаю лише, здається, два випадки пухирчатки. Правда, зараз у клініці теж лежить одна жінка.

Лікарка не помітила, як здригнулась дівчина, і говорила далі:

— На жаль, тут не допомагають ніякі ліки. Всі найновіші препарати — і пеніцилін, і багато інших, теж результатів не дають. Рани ми лікуємо відпрацьованим автолом, вони загоюються, але хвороба лишається і... за кілька місяців хворий гине. Не зовсім приємно говорити вам, але випадків одужання майже не буває.

— Майже? Отже є якийсь процент?..

Лікарка швидко позирнула на Марійку:

— Якщо хтось і видужує, то це, мабуть, за рахунок неправильно поставленого діагнозу. Є ще в нас страшні й загадкові хвороби. А ви вчитесь? У десятому? Ну, от, поступите в медінститут і, може, присвятите своє життя медицині. Вивчатимете такі хвороби, зробите нові відкриття...

Дівчина вийшла з поліклініки приголомшена. Тепер вона вже знала, що її передчуття справджувались, мати помре. Розпач, відчай розривали їй груди, хвилинами з’являвся такий жах, що ціпеніло серце. Холодний вітер опалював обличчя, шарпав, свистів у вухах, а вона швидко йшла, майже бігла тротуаром, натикалась на пішоходів...

Після відлиги різко похолодало, калюжі замерзли, і Марійка, посковзнувшись, двічі впала, поки добігла додому.

Вона не спала всю ніч. Лише перед світанком склепила очі, але зараз же і прокинулась від страшного тягаря, що давив їй груди. Той тягар був у серці, не було сили скинути його. Здавалось примарою страшне горе, не можна було сховатись від нього ніде. Чому саме на її матір напала ця хвороба? Невже справді немає ніяких ліків, ніякого засобу врятувати її? Наука, така могутня наука, яка перемагає найлихіші пошесті, яка знайшла чудодійні препарати, навчила робити найскладніші операції, не може вилікувати матір, безсило відступає перед таємничою пухирчаткою?

Є такі ліки, є такі засоби, вони мусять бути і, можливо, що вони зовсім прості, тільки ніхто ще не відкрив їх... Їх знайдуть, обов’язково знайдуть... Учені зроблять тисячі і тисячі дослідів, минуть роки, наука переможе і пухирчатку, і рак, і туберкульоз, не буде ніяких загадкових хвороб. Але зараз мати мусить померти, бо сьогодні ще немає потрібних ліків.

Неймовірною здавалася сама думка про смерть. Можливо, що незабаром винайдуть новий препарат, і перед ним не встоїть ніяка хвороба...

Наступного дня була неділя, і Марійка пішла до батька Вови Мороза, який працював головним лікарем у клініці нашкірних хвороб.

Ліфтом вона піднялась на п’ятий поверх.

Зупинка. Цокнули залізні дверцята, відчинились. Марійка вийшла з кабінки.

Хвилин десять стояла перед дверима з дощечкою, на якій білів напис: «Петро Онисимович Мороз».

Серце калатало. Збентежена наступною розмовою з лікарем, не наважувалась натиснути кнопку дзвоника.

Двері відчинив лікар. Коли входила в кабінет, помітила, як визирнув з сусідньої кімнати Вова і відразу ж сховався. Знову стало нестерпно боляче — чому він немов злякався її відвідин? Ну, так, він теж знає всю правду, і йому важко дивитись їй у вічі, важко брехати.

Вона сіла в крісло, не чекаючи запрошення. Ноги дрібно тремтіли.

— Ви... ви зовсім даремно...— сказала вона лікареві.— Я ж... я все знаю...

Петро Онисимович настовбурчив віхтики брів і сів напроти Марійки,

— Що ж ви знаєте, скажіть, будь ласка?

Марійка притиснула до лоба руку.

— Ні, не треба так,— промовила вона,— мати помре, я ж знаю.

Лікар встав і пройшовся по кімнаті. Дівчина стежила за його кроками. Зараз вона бажала тільки одного: щоб він сказав їй, що залишається ще якась маленька надія. Хай би навіть це була неправда, але хай він скаже цю неправду так, щоб хоч на хвилину повірити йому.

І сама ж розуміла, що це легкодухість, що й прийшла сюди тільки для того, щоб остаточно переконатися в правді.

Петро Онисимович упіймав на собі благальний погляд дівчини.

— Ви хочете знати правду і боїтесь її,— м’яко промовив він.— Ви зустрілися з серйозним випробуванням, з великим горем. Але і в горі треба поводитися гідно.

«Горе... Випробування... Зараз він скаже щось страшне»,— майнуло в Марійки.

Ні, про все вона вже знає, страшнішого не може бути. Лікар дуже гарно сказав: поводитись і в горі гідно... Вона буде гідно поводитись, вона знає вже страшну правду.

— Стан Євгенії Григорівни тяжкий. Але не можна сказати, що немає ніякої надії. Ми продовжуємо лікування. Робимо все можливе.

— Мама дуже мучиться?

— Рани загоюються, і тепер вона вже не так страждає, як раніше. Ми впорскували їй пеніцилін, збили температуру до нормальної. Гадаю, що скоро ви зможете побачитись. Але яка мужня жінка! Я ніколи не чув від неї жодної скарги. Інша б на її місці... та що казати!

Дівчина пильно дивилася у вічі лікареві, намагаючись прочитати те, що він не договорює.

— Чому ж мама захворіла? — допитувалась дочка. — Де вона захопила цю хворобу? Що її викликає?

Лікар розвів руками:

— Наука цього ще, на жаль, не знає...— І після короткого мовчання додав: — Отож і певних ліків проти пухирчатки ще не знайдено.

— Скажіть,— запитала Марійка,— чи може тут бути якась помилка з діагнозом?

— Діагноз поставлено правильно.

Марійка встала.

— Вибачте. Дуже вам вдячна...

Надворі вже смеркло. На вулицях лютувала хуртовина. Мокрий сніг заліплював Марійці обличчя, сідав на брови, на вії. Свистів вітер уздовж тротуарів. Мимо проїздили тролейбуси, за засніженими освітленими вікнами рухалися людські тіні. Неонові літери реклам світилися крізь снігову каламуть тьмяно і химерно. Вітрини крамниць теж замітало снігом. Перехожі кутались, нагинались, а вітер свистів, рвучкий і пронизливий. Тільки біля кінотеатру вирував живий людський потік, немов не було ні завірюхи, ні холодного вітру.

Вітер ніби прохолоджував гарячу кров, щоки, і Марійці було приємне його крижане дихання.

Вона