Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

помічають головного: життя їхнє позбавлене сенсу. Чому вони за нього так чіпляються? Бо бояться поставити крапку своїми силами. Бояться смерті, її несподіваного приходу і бояться самогубства. А самогубство, власне, й дає змогу переграти саму смерть. Ніщо в нашому житті не відбувається самостійно, усе є залежне від якихось обставин, і тільки смерть, яку ми самі собі виберемо, — це те, що ми можемо вчинити, коли захочемо і як захочемо. Призначити самому собі свою останню годину — це щось, що урівнює тебе з Творцем. Він дав життя, але забрати не зміг. Повільне згасання гнітить, ти постійно перебуваєш під наглядом смерті, під її опікою... Крок ліворуч, крок праворуч, а смерть уже чигає на тебе — перебіг на «червоний», заплив на середину стрімкої ріки, вихилився з вікна чи сів не в той літак... Ти перед смертю безсилий... мов квітка на хвилях...

Я з жахом усвідомлював її рацію, а надто, що схожі думки не раз навіювалися й мені, а все ж я відчував, що ледве чи коштую того дару, який вона мені офірує — смерті в її компанії, романтичної смерті, звабливої смерті, вічної смерті. До того ж я відчував, що вона впускає мене лише в одну малесеньку комірчинку свого серця, та й то освітлену куцим недопалком свічки, аби я в напівсутінках так і не зумів розгледіти найважливішого, що там приховано, і не намацав потаємних ходів углиб.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Описуючи події того часу, я застановлявся, що в їхньому описі має бути головним, і доходив висновку, що якби не Мар’яна, я б, можливо, ніколи так і не написав про це ані рядка. Минуло з того часу понад десять років, а вона не покидає моєї пам’яті і все ще продовжує навідуватися і в сни, і в роздуми, вона живе в мені, наче якась інфекція, якої неможливо позбутися, неможливо вбити жодним антибіотиком, ба навіть все ще мені здається, що одного чудового дня я зустріну її десь на вулиці й відразу впізнаю, а вона, мовби нічого й не трапилося, кинеться на шию і зі сміхом згадає все, що між нами було, хоч я й розумію, що це вже неможливо — ніколи я її не зустріну, але уява чомусь уперто вимальовує нашу зустріч. З роками образ її в моїй пам’яті розпадається, множиться і мерехтить іскорками, що перебігають з місця на місце, аби в якийсь момент збігтися докупи, але не для того, щоб явити мені її такою, якою я найбільше її знав, а чомусь зовсім іншою, не відомою мені, не відображеною у пам’яті, а скоріше вимріяною, доуявленою, витвором дивовижного світла, яке пробивається крізь товщу води і, заламуючись, творить фантазійні марева.

Я мусив урешті-решт розібратися з тим, що сталося, знайти відповідь на загадку, чому вона вибрала саме мене, і то не для того, щоб прокинути в мені жагу життя і творчості, а навпаки — щоб усе це приспати, вивести мене на гору, з якої розлягається захоплюючий краєвид румовищ, і сказати: «Оце твоє життя? Чи є сенс за нього чіплятися?»

Мене й зараз після стількох років проймає містичний страх, коли я її згадую, усе ще не покидає думка, що я так до кінця й не зрозумів її, не дав їй нічого з того, що міг дати, не вислухав її ніколи, не пройнявся її болем, щось зосталося поміж нами недоговорене, і тепер воно крутиться у моїй голові, муляє, проситься назовні, але до кого я промовлю ці недомовлені слова? Я продовжую розмовляти з нею на відстані часу, голос її дзюрчить у моїй голові, відлунює і розсіюється на міріади звуків так, аби бодай малюсінькою часточкою нагадати мені про себе. Кілька разів я прокидався серед ночі, зачувши, як вона мене кличе на ім’я. То було дивне й моторошне відчуття, я так ясно чув її голос, мовби вона була десь зовсім поруч, на досяг руки, і я, не запалюючи світла, завмирав і сторожко слухав тишу, а тиша тужливо дзвеніла, ніби прагнучи мене заспокоїти, заколисати і приспати уяву.

Восьме серпня наближалося, а я все ще перебував у стані невизначеності, хоча ловив себе на тому, що не розпочинаю писати нічого нового, а намагаюся завершити'якісь старі речі, переглядаю рукописи й листи, щось палю, щось розкладаю у папки... Навіщо я це роблю? Напевно, тому, що це давно треба було зробити, чи не так? Мусить же ж бути якийсь порядок, бо ж усі під Богом ходимо — крок ліворуч, крок праворуч карається смертю. І тут Мар’яна ні до чого, я раптом полюбив порядок. Це ж чудово, коли кожен папірчик на своєму місці, коли не перекидаєш гори ксерокопій і вирізок із газет у пошуках якогось невеличкого фрагмента чи цитати, але... але щось мені підказує — це неспроста... Що робить людина, дізнавшись, що має незабаром померти? Що вона робить увесь той відрізок часу? Упорядковує всі справи? Тратить усі свої заощадження? Гуляє, дуріє, нічого собі не шкодує? А може, лежить на канапі й тупо дивиться в стелю? Чомусь я про це думаю, мордуючи свою уяву, хоча не маю жодного наміру добровільно йти з життя, але тиха скрадлива гадючка шипить мені біля вуха: «Це твій останній шанс піти красиво... останній шанс... більше такого не буде...» Я стріпую головою, але гадючка надто міцно тримається, обвивши мою шию гарячим обручем. Кожен крок свій я починаю раптом міряти з погляду вічності — авжеж, кожен письменник прагне бути не тільки ситим, але й вічним, але не метеором, який виривається на безмежні простори неба і захоплює своїм палахкотінням юрби прихильників, бо метеор рано чи пізно згасне, а яскравою планетою в компанії сателітів, підсвічених розмаїтими зірками.

«Акт кохання і акт смерті — по суті одне й те саме, — згадалися мені слова якогось середньовічного філософа. — Лише померши, закохані нарешті поєднаються з безмежним всесвітом і одне з одним». Одночасний оргазм і одночасна смерть — в цьому щось є. Ерос і Танатос — дві могутні сили, що рухають творчістю, два стовпи, на яких міцно стоїть мистецтво всіх часів і всіх народів. Моріс Бланшо в есе «Смерть як можливість» написав, що головна приваба самогубства для митця в тому, що воно — найвищий акт приступної для людини творчості й разом з тим учинок, який мовби відміняє саму смерть: «Щоби писати, необхідно панувати над собою перед обличчям смерті, необхідно встановити з нею стосунки владарювання. Якщо вона для тебе