Читати книгу - "Залишенець."

Вони стояли в Графському лісі — ближче до Лебедина — і мали спочин та спокій, аж тут примчався вічно захеканий Біжу, який ніс варту з боку Москаленків, і повідомив, що Смілянським шляхом рухається валка підвід.

— Дванадцять возів, — уточнив Біжу. — І на кожному по два «смоки»[*]. Саме тьху! Якщо зараз побіжимо, то акурат переймемо. Чуєте? Якщо зараз побіжимо, то прибіжимо саме враз, — зарядив Біжу, хоча на такі «стрітини» вони завжди виїжджали верхи на конях.

Ворон прикинув, скількох і кого з козаків послати на це «тьху», але в очах Біжу світилася така радісна нетерплячка, що отаман теж відчув знайомий свербець. Він аж засоромився своєї обачності й кинувся сідлати коня. За хвилину вони вдесятьох уже поспішали в бік Москаленків, і лише густий ліс не давав розігнати коней у галоп.

Ворон, Коляда, Вовкулака, Ходя, Біжу, його середульший брат Захарко, Дядюра, В'юн, Козуб, Сутяга — десять щасливчиків після вимушеної перерви, нарешті, дістали змогу не лише розім'ятися, але й запастися харчами. Особливо поривався вперед Коляда — він був із тутешнього села Макіївки, і на тих возах, що скрипіли Смілянським шляхом, могло бути і їхнє кревне, «колядинське», добро. Саме Коляда запропонував узяти різко праворуч, вискочити в поле на випередження, а там засісти в Будянському сосняку, біля якого пролягав битий шлях — «смоки» над'їдуть саме туди.

Думка була слушна, і невдовзі вони вже вихопилися із Графського лісу, промчали полем і заховалися в сосняку, такому густому, що коні тут ледве поверталися, гілля кололо вершникам щоки, глиця лізла за комір.

Простояли чи не з півгодини, видивляючись на дорогу, а валки все не було. Ворон поглядав то на Біжу, який приніс звістку, то на розгубленого Коляду, котрий підказав їм виїхати далеко на випередження до цього лісочка. Очікування завжди нервувало. Хотілося курити. Козуб дістав кисет, але, наштовхнувшись на погляд отамана, хапливо його сховав.

— А що, занюхав табаки? — весело вищирився до нього Вовкулака.

Та ось удалині замаячіли перші підводи. Вони мовби й не їхали, а ледь-ледь ворушилися, — якби не знав, у який бік вони сунуться, то відразу й не вгадав би. Ніби теж когось піджидали.

Воронові навіть майнула прикра думка, що хтось міг помітити, як верхівці перескакували полем до цього сосняку, і тепер продзагонівці зупинилися, роздумуючи, що робити далі. Можливо, вони навіть послали вістового по допомогу.

Але ні. Коляда розрахував правильно. Підводи, хоч і повільно, сунули в їхній бік.

— Кусять везють, — глитнув слину Ходя.

Стояв хмарний, однак теплий осінній день. Ось-ось міг припустити дощик. Гостро пахла розколошкана сосна.

Коляда напружено вдивлявся в бік валки, і шкіра на його вилицях пересмикувалася. Ворон уперше бачив Коляду таким — його сухорляве гостре лице було відчуженим і далеким.

На ньому, мов тінь, осідала печать лихого передчуття. Ворон давно навчився розпізнавати цей знак, що знічев'я падає на чоловіка, якого потім спостигає біда. Це була тінь біди. А може, й смерті.

— Держи «люйса» напоготівлі, — кинув він Дядюрі — здоровому дядькові, який мав, може, двадцять із гачечком, зате бороду викохав більшу, ніж у Ворона. Дядюра багато в чому намагався наслідувати отамана, часом навіть перекривляв його незлостиво, і хлопці добродушно сміялися, коли він вайлувато розводив руками, приказуючи: «Знать, така випала карта, що все лягло в масть».

— Оце нагребли! — сказав Біжу. — Повзуть, як черепахи.

— А ти побіжи їх піджени, а тоді прибігай назад, — підкусив його Вовкулака. Він теж нервувався. Вовкулаку навідав той самий здогад, що й Ворона: їх помітили. Помітили — і тепер готуються до відсічі, а ще гірше — послали гінця по підмогу.

Інакше чому вони коливаються майже на одному місці?

І тут сталося те, про що вони здогадались, та пізно. Саме з того боку, де їм був простір для відступу до Графського лісу, виринуло зо три десятки озброєних вершників. Навіть здалеку було видно, що дивляться вони на сосняк (таки хтось побачив, як лісовики сюди переходили), та поки що нікуди не поспішали, притримували коней на місці, мовби також піджидали ту валку підвід.

Ворон послав Біжу та В'юна на другий бік сосняку, щоб розвідали, де його краще відходити в поле, але там їх підстерігала ще одна несподіванка. Від села через поле сюди підтягувалося войовниче юрмисько — то сунула жидівська самоохорона.

Коли хлопці принесли цю новину, зо два десятки продзагонівців, покинувши на дорозі підводи, рушили в бік сосняку із правого боку! Це вже була цілковита облога.

— Жаль, що тільки один «люйс», — почухав потилицю Вовкулака.

— І мало гранат, — додав В'юн. — Якби ж знаття…

— Це я винен, — тихо озвався Коляда. Він був блідий, аж мерхлий.

— До чого тут ти? Перестань! — гостро подивився на нього Ворон.

— Це я вас сюди привів.

— Дурниці! Так лягла карта. Але ще невідомо…

— У чию масть, — докинув Дядюра, однак цього разу ніхто не засміявся.

— Правильно, — сказав Ворон. — Ще невідомо, чий батько дужчий. Слухай мене уважно! Прориватися зараз не будемо. Вони саме на це й сподіваються. Підождемо. Думаю, до цього лісочка вони не полізуть, дуже вже він густий. Жиди не полізуть — це точно, а хто насмілиться — пошкодує. Якщо мертві уміють шкодувати. Дядюро, скільки в тебе запасних кружків?

— Один, — винувато сказав Дядюра.

— Сто куль… Стріляти тільки напевно. А зараз усім спішитися і зайняти оборону вздовж рову. Коней прив'яжіть так, щоб не позашморгували вузли. Сутяга, Біжу і В'юн! Одійдіть назад і стережіть нашу «спину». Запитання є?

— Якщо розбіжимося, то де збираємося? — спитав Біжу.

— Там, звідки прибігли, — всміхнувся Ворон.

Загін, який перегородив їм відхід до Графського лісу, наступати не поспішав. Піші продзагонівці теж зупинилися сажнів за сто, побоюючись прицільного обстрілу. Козаки, розтягнувшись на сім «номерів», залягли в рову через десять кроків один від одного. З обох сторін вичікували: лісовики ждали нападу, а ворог — їхнього прориву з оточення. Поки що мірялися не силами, а терпінням.

Став накрапати ледачий осінній дощик. Спершу такий ріденький, що його краплі було видно лише на дулах рушниць та на кожухові «люйса», якого Дядюра примостив на тринозі поперед себе. До «люйсів» у козаків була особлива повага. Іноді вони заїдали, це правда, але з кулемета завдовжки в три лікті легко стріляти сидячи на коні. От тільки кружків з набоями бракувало і добувати їх ставало дедалі важче.

У жовтні день короткий, ще швидше згасає він попід