Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

— Вельми красно речеш, — посміхнувся цар Персії, й досі не обертаючись.

— Речу, бо я теж був царем. Та коли вже тобі забаглося правди… — Крес поволі сповзав і сповзав руками з довгої ґерлиґи й, зігнувшись удвічі, мовив: — Хай тобі її рече хтось інший.

Він подибуляв до дверей, і Дар'явауш одійшов убік з дороги, щоб не торкнутися брудного роба, тоді звелів Гаубаруві:

— Тлумач ти!

Гаубарува, давно обдумавши свої слова, мовив урочистим голосом, наче маг перед священним вогнем:

— «Коли не пурхнеш із землі моєї птахом, коли сам не потонеш у водах наших, то лежатимеш у чорній землі».

— Се ти так розтлумачуєш дарунки скіфського царя? — глузливо перепитав Дар'явауш, нахилившись до Гаубаруви, який також, мов допіру колишній цар Людії, перегнувся й змалів. — А стріли?

Гаубарува з болем одповів, бо й сам ледве тепер до кінця збагнув той четвертий дарунок:

— Стріли в сніпку різні, Дар'явауше. Половина скіфських, половина ж наших. Нахилися. Наші прості, а їхні — з гарпунчиками.

Дар'явауш як стояв, так і впав коло пір'ястого сніпка стріл навколішки, й холод пробіг йому по схиленій спині, забравсь у душу й огорнув усе його єство. Навіть Гаубарува не міг знести такого видовища. Діставши бороду з пазухи, він випростався й неквапом подріботів із полотки, кинувши царя в ще холодніший страх. Дар'явауш лякливо озирнувся на Гаубаруву з-під руки й несподівано тонким голосом гукнув у глибінь намету:

— Парміс!.. Парміс!..

Але замість неї до полотки ввійшов Багабухша, й цар з несподіванки аж сахнувся.

— Скіфи далі не втікають.

Почувши се, Дар'явауш поволі відступив од Багабухші. Сталося нарешті те, чого він увесь час прагнув, усі місяці, а тепер украй розгубився.

Уранці Боримисл проминув Зборочу-ріку, в обід пристояв над Жванчиком, давши раті перепочинок, і се переконало воїв, що день судний наближається. Древлянський жупан об'їздив увесь берег і відлеглі горби, супроводжуваний великою учтою, й коли всі вже вирішили, що січ відбудеться тут, він звелів рушати далі. Голова походу не спинилась ні в лісах, що тяглися вздовж похилого берега Жванчика, ні навіть на березі іншої, вже третьої за сей день річки Смотрича. Й тільки коли, не роззброюючи коней, переправилися на лівий берег, Боримисл одразу сказав до Базара та Калева, які їхали поряд із ним:

— Отут.

Лівий берег Смотрича був похилий і рівний, тільки гін за п'ятнадцять або двадцять од нього йшла низка вкритих лісом пагорбів, що поступово переходили в добрі горби.

— Отут-таки, над Смотричем? — здивувався Калев. — А як же…

Він не доказав, і жупан мовчки махнув рукою на всхід, до пагорбів. За ними, казали вивідці, біжить ще одна з численних приток Данастра — Мукша, й се було добре.

На всяк випадок, подумав Боримисл. Мав би зібрати зараз князів та боляр і викласти їм свій надум, але впродовж останніх тижнів геть розівчився, відвик говорити з людьми. Він обернув коня головою до пагорбів, і ті двоє теж поїхали вслід йому, мокрі до пояса, як і сам Боримисл. Незабаром їх наздогнав і Базар. Сей, певно, перевдягся, бо навіть чоботи в нього були сухі. Жупан Боримисл подумав, що лише з сим степовиком міг би розмовляти, та навряд чи й се щось дало б — однаково, що з самим собою.

Я став дуже злий, майнуло Боримислові. Злий і не до всіх справедливий. Бродник першим одгукнувся на його поклик, він і Лют Пугачич, і се щось та мало важити. Все через Велеслава, знову сказав собі Боримисл, відчувши, що ніколи не зможе навіть усміхнутися до жодного, хто з добрих чи злих міркувань підняв був руку на його сина.

— До гори? — спитав Базар, вгадуючи задум Боримисла, й древлянин, не дивлячись, кивнув.

Коли вони нарешті зійшли на пагорб, молодий біловусий жупан став і довго дивився назад, у бік Смотрича, де на всім обширі й досі переправлялися полки. Праворуч горби вигинались підковою, звертаючи назад до річки, й Боримисл подумав, що з того боку треба викопати глибокий рів.

— Умістимось? — нарешті спитав він своїх супутників.

— Ми чи…

Вячка й досі не був певен у Боримисловому задумі й не спромігся відповісти.

— Ми на сих пагорах, а перси, коли мають хотіння, — внизу. — Сієї миті він пошкодував, що поряд немає ні Люта Пугачича, ні Рядивоя, й не тому, ніби зігрівся до них серцем, а через те, що кожна тьма й навіть кожна тисяча могла виявитися в узавтрашній раті вирішальною. Та Лют Пугачич прислав гінця й повинен підійти в кінці бою, щоб новими силами вдарити персів у спину.

— Послав у стріч Лютові гінця? — спитав він Базара.

Той закивав:

— Трьох раз і трьох два! Трьох берегом Порати й трьох берегом Данастра. Гінці — у-у, добра! Знаходь Люта Пугачича!

Перси тепер ішли не на день, а на півдня позаду, й жупан Боримисл сподівався їх в обіди наступного дня. Вивідці донесли, що сотня тисяч усякої перської раті вже відділилась од основного походу й суне без ладу та ряду на всхід, і Боримисл подумав, що довгосподіваний день урешті настав.

Тільки завтра, сказав собі жупан. Позавтра може бути пізно. Якби вся перська рать розсипалася, її не визбирав би й до зими. Та й не впорався б: вельми