Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

І воно справді пішло. Річка Маґдалена мертва, води її отруєно, а тварин винищено. Роботи з відновлення, про які почав говорити уряд, після того як група зацікавлених журналістів зробила цю проблему модною, є відволікаючим фарсом. Відродження Маґдалени стане можливим лише завдяки наполегливим і безупинним зусиллям щонайменше чотирьох свідомих поколінь: це ціле сторіччя.

Занадто просто говорять про заліснення. Насправді це означає технічну посадку 59 110 мільйонів дерев на берегах Маґдалени. Повторюю це прописом: п’ятдесят дев’ять мільярдів сто десять мільйонів дерев. Та найбільша проблема не в тому, аби їх посадити, а де їх посадити. Бо майже вся придатна земля на берегах є приватною власністю, і повне заліснення мало би зайняти 90 % із них. Варто запитати: ким будуть ті люб’язні власники, що віддадуть 90 % своїх земель лише для того, щоб на них посадили дерева, і внаслідок цього відмовляться від 90 % своїх нинішніх прибутків.

Окрім того, забруднення впливає не тільки на річку Маґдалена, але й на всі її притоки. А ще системи стічних труб прибережних великих міст і містечок притягують і накопичують промислові й рільницькі, тваринні і людські відходи і виливають їх в безмірний світ вітчизняних нечистот у Бокас-де-Сеніса[16]. В листопаді минулого року в Токаймі двоє партизанів кинулися в річку Богота, втікаючи від збройних сил. Їм вдалося втекти, але вони мало не вмерли, отруївшись водою. Тож мешканці берегів Маґдалени, передусім у пониззі, вже давно не п’ють і не використовують чистої води і не їдять здорової риби.

Завдання є колосальним, та, можливо, це найкраще, що в ньому є. Повний проект того, що треба зробити, виписаний в науковому дослідженні, кілька років тому проведеному змішаною комісією Колумбії і Голландії, тридцять томів якого сплять неправедним сном в архівах Інституту гідрології і метеорології. Заступником керівника цього монументального дослідження був молодий інженер з Антіокії Хайро Мурільйо, який присвятив йому половину свого життя і перед завершенням віддав йому те, що в нього ще лишалось: помер, втопившись в ріці своїх мрій. Натомість жоден кандидат на пост президента за останні роки не ризикнув утопитися в цих водах. Мешканці прибережних містечок — які найближчими днями перебуватимуть в перших рядах національного волевиявлення із виїздом телеканалу «Караколь» — мають це усвідомлювати. І пам’ятати, що від Онди до Бокас-де-Сеніса є достатньо голосів для того, аби обрати президента республіки.

25 березня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Десь зо два роки тому я розповів мексиканському кінорежисерові Хайме Умберто Ермосільйо випадок з реального життя у сподіванні, що він зробить з цього фільм, та, здавалось, його це не зацікавило. Проте через два місяці він без жодного попередження прийшов сказати мені, що вже має перший начерк сценарію, тож ми разом продовжили працювати над ним, доки він не набув свого остаточного вигляду. Перед тим як виліпити характери головних дійових осіб, ми дійшли згоди про те, які саме двоє акторів зможуть найкраще їх зіграти: Марія Рохо і Ектор Бонілья. Це також дало змогу нам розраховувати на співпрацю їх обох при написанні певних діалогів, деякі ми просто накидали в загальних рисах, аби вони імпровізували, послуговуючись власною манерою мови під час зйомок.

Єдине, що я мав написане про ту історію (відколи мені її розповіли багато років тому в Барселоні), це розрізнені замітки в шкільному зошиті та ідею назви: «Ні, я прийшла лише поговорити по телефону». Та коли ми реєстрували проект сценарію, нам здалося, що ця назва не є найбільш підходящою, і тимчасово назвали його «Марія, моя любов». Пізніше Хайме Умберто Ермосільйо дав йому остаточну назву: «Марія, серденько моє». Вона найкраще пасувала цій історії — не лише за своєю суттю, але також за стилем.

Свою лепту у фільм вносили усі. Творці, актори, техніки пособляли картині своєю роботою, а єдиною готівкою, яку ми мали за душею, були два мільйони песо від Веракрузького університету; себто 80 тисяч доларів, а в кіновиробництві цього не стане навіть на пундики. Фільм зняли на 19-міліметрову плівку і в кольорі, за 93 дні каторжних робіт у гарячковій атмосфері кварталу Порталес, який мені здається одним із найхарактерніших в Мехіко. Я знав його дуже добре, бо понад двадцять років тому працював у складальні типографії в цьому кварталі і бодай раз на тиждень, по завершенню роботи, ми з тими добрими ремісниками і найкращими друзяками йшли перехилити не одну чарчину в місцевих корчмах. Нам здалося, що він є природним середовищем для фільму «Марія, серденько моє». Нещодавно я подивився вже завершену картину і зрадів, упевнившись, що ми не помилились. Вона чудова, ніжна і водночас жорстока, і, виходячи з залу, я відчув, як мене проймає трепет від спалаху ностальгії.

Марія, головна героїня, в реальному житті була двадцятип’ятирічною дівчиною, що недавно вийшла заміж за працівника комунальних служб. Якось увечері, коли вона їхала сама по безлюдному шосе під рясним дощем, її автомобіль зламався. Через годину марних сигналів транспортним засобам, що проїздили мимо, водій якогось автобуса змилосердився над нею. Їхав він недалеко, але Марії досить було знайти місцину, де був би телефон, щоб попросити чоловіка приїхати за нею. Їй ніколи не спало би на думку, що в тому автобусі на винайм, набитому стуманілими жінками, для неї почнеться абсурдна і незаслужена драма, яка назавжди змінить її життя.

Надвечір, усе ще під безупинним дощем, автобус в’їхав у бруковане подвір’я величезної і похмурої будівлі, розташованої в природному парку. Жінка, що була відповідальною за інших, якось по-дитячому звеліла їм вийти з автобуса, наче то були школярки. Однак усі вони були немолодими, виснаженими і відсутніми і пересувалися ходою, яка, здавалось, не від цього світу. Марія вийшла останньою, не переймаючись зливою, бо вже й так промокла до рубця. Відтак відповідальна за групу передала її іншим, що вийшли її зустрічати, сіла в автобус і поїхала геть.