Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чого?
— Його. Ти знаєш. Звуку.
І він пролунав — дзвін. Оглушливий, страшний.
Але насправді то не дзвін бемкнув. То так розірвалось моє серце.
Коли ми вийшли в коридор, я не могла зрозуміти, чому досі не захлинулась у власній крові. Напевне, Всевлад був правий. Я була холодною.
Я була безсердечною.
Крок. Крок. Крок.
Ми йдемо коридором.
Стук. Стук. Стук.
Гримають двері. Учні виходять з кімнат. Першокурсники перелякані та нічого не розуміють. Розтріпані, неохайно одягнуті.
Бах. Бах. Бах.
Кров стугонить у мене в голові. В очах від кожного удару серця стає червоно.
Нарешті — внутрішнє подвір’я.
Сильний вітер жене хмари. Земля замерзла. Сніг нападав за ніч і вкрив її білою кіркою.
Я в першому ряду. Як колись. Не бачу нічого довкола. Дивлюсь на головний вхід — скоро звідти вийде та, яку я чекаю.
Даремна жертва.
Я збираюсь усе зіпсувати.
Вийшла Маїна. Зібрались і вишикувались усі учні. Я знаю, що говорить директорка, хоч і не чую її. Чи справді вона повірила в те, що я хотіла повернути Вишену в кімнату? Ні, звісно, ні. Вона знає правду. Чому ж я тоді тут, а не стікаю кров’ю від шипа її лука в тілі? Напевне, вона має на мене якісь плани. Та мені байдуже.
Маїна обводить нас поглядом своїх хижих очей — і в ранковому світлі її сірі очі раптом видаються мені червоними.
Вона запитує Вишену, хто батько дитини. Та мовчить.
Чому вона мовчить?
Настає мій хід. Я бачу за спиною Маїни Бразда. Він стоїть і дивиться… на мене. Його очі — сам лід. Вони також червоні. Його руки в крові.
Я на мить опускаю повіки. Не треба піддаватися марі.
Але треба розповісти їм, хто батько дитини. Хто згубив Вишену.
Хай це нічого не дасть. Але я скажу це, а тоді нападу на Маїну.
І вона мене вб’є.
Я не житиму по-їхньому.
Я заношу ногу, щоб зробити перший крок. Як тут чиясь сильна і шорстка рука зупиняє мене.
Не за руку. Не за плече, як колись.
Його пальці обхоплюють мою шию.
— Якщо зробиш хоч крок — я зламаю тобі шию, — шепоче Всевлад мені на вухо. Я навіть не знала, що він стоїть позаду мене. — Це буде безславна смерть, ніхто і не помітить. Ти так не захочеш.
Так і стоїмо.
Він тримає мене за шию — так сильно, що я майже не дихаю. Не можу нічого сказати, не можу поворухнутись. Я починаю плакати — цілком беззвучно. Я бачу Браздові й Маїнині червоні очі. Я бачу, що крізь натовп, від стіни, з Вишени на мене переводить погляд Ільяс — і ледь помітно хитає головою. Він хоче від мене того самого, що й Всевлад, — аби я нічого не робила. А Всевлад силою примусив підкоритися йому.
Белат. Це те, як він чинить зі мною. І як чинять усі вони. І чинитимуть усе моє життя, знову і знову. Він вкотре намагався мене врятувати, але цього разу я помочі не потребувала, і була впевнена в цьому.
Вишену забирають — вона йде слухняно, але не з опущеною головою. Вона дивиться на нас, своїх друзів. Зупиняє погляд на мені — і я бачу в її зелених очах сльози. А тоді вона заходить у будівлю з дарвенхардцями, які її навіть не торкаються — адже вона не опирається. І дівчина й не дивиться на Бразда. Я відчуваю гордість за неї і плачу ще сильніше. Мої сльози — це той отруйний дощ. Він нарешті впав з небес.
Сестра. Вона стала мені сестрою. Світло довкола її рудого волосся видається мені короною.
Ми ще побачимось, сестро. Я знайду тебе, де б ти не була. Витягну тебе з глибин земель Бактрії. Витягну звідки-небудь. І я знайду твою дитину.
Я не віддам вас їм. Ми втечемо.
Але до того… Я стану сильною.
Я стану дарвенхардкою.
Частина З
Доріан
Розділ 1
— Ти пам’ятаєш, хто він? — запитав мене Ждан. Виглядав він втомленим. Ще б пак — вони з Тиграном дві години тягнули напівпритомного хлопця лісом, аж доки той не опинився у кімнаті Волі.
Я кивнула, спостерігаючи за тим, як стара жінка з допомогою Златодари намагається напоїти хлопця теплим чаєм. Голова юнака падала, було видно, що він перебуває на межі свідомості — повіки тремтливі, дихання нерівне. За весь час, крім мого імені на березі Дівчини, він не промовив ні слова. А за час, що його, мокрого, тягли по морозу, він став геть слабким. Мав коротке руде волосся і був одягнений в чорну куртку та темно-сірі штани.
— Ти не хочеш говорити?
— Справа не в цьому, — похитала я головою і подивилась на Ждана. Його погляд був уважним. Я відчувала ореол настороженості довкола чоловіка.
— Стожаре, ми порушили закон, привівши незнайомця в Павутиння. Здається, ті закони з твоєю появою взагалі перестали бути однозначними. Проте
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1», після закриття браузера.