Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я розумію. Він назвав моє ім’я і я багато що пригадала. Просто я… він… не несе загрози.
— То хто він? — наполягав Ждан.
Я шумно зітхнула. В грудях народжувалось щось жахливе. Я згадувала. Згадувала і розуміла, що краще б знову забути. Краще б знову опинитись на Трояндовому пагорбі без спогадів. Тому що вони виявилися страшними.
Там, де раніше була тиша, повстала стіна з болю і горя.
Провина. Провина була тим почуттям, яке я пам’ятала з минулого.
Я поглянула на рудого хлопчину.
Провина була перед ним. Та не лише… Бо була й нашою спільною. Вона пов’язувала нас і, здається, затягла його в цей світ за мною.
А в тому, що ми з ним з іншого світу, я вже не сумнівалась. Наче крізь вату до моєї свідомості пробивались обриси багатоповерхівок і шумних авто. А ще нестерпно стійкий аромат кави.
— Здається, він мій коханий.
— Ще один? — прозвучав холодний голос Тиграна. Всі поглянули на нього — і я, і Ждан, і Воля зі Златодарою.
— Що? — здивувалась я.
Тигран мовчки дивився на мене. Він досі був мокрий і промерз не гірше за незнайомця. Але він був Шукачем — сильнішим і витривалішим за звичайних чоловіків. Він вже випив спеціальний відвар, який приготувала Воля, і стояв, загорнувшись у теплу ковдру. Погляд його був важким. Дуже важким.
Але Тигран мовчав, не даючи пояснень. І тут я згадала — він говорив про того дарвенхардця, якого ми зустріли багато тижнів тому в лісі. Якого я назвала…
— Коханий і коханець — різні речі, — мовила я тихо.
— Он як.
— Так.
— Про що ви говорите? — запитала Златодара, переводячи погляд з мене на Тиграна, і навпаки. Шукач повернув голову в інший бік.
— Про те, що вже не має значення, — відповіла я. Колись я скажу Тигранові, що тоді помилилась. Дарвенхардець не міг бути моїм коханцем, бо тоді ми зустрілись вперше. Але був інший, схожий на нього, як дві краплі води…
— Як на закохану жінку ти проявляєш не багато турботи, — мовив Ждан спокійно. Він не засуджував мене і не повчав, від чого мені стало трохи легше. — Ти навіть не торкнулась до нього жодного разу, крім як на березі Дівчини.
— Я…
— Не діймайте її. Аура Стожара сповнена такого болю і страху, що вам двом і не зрозуміти. І не зрозуміти жодному з чоловіків, — буркнула Воля. — Тигране, іди й переодягнися, ти увесь мокрий, а навіть Шукач може застудитись. Ждане, ти теж можеш піти відпочити. Цей хлопчина не очуняє ще кілька годин чи навіть днів, він цілком безпечний. Златодаро, сходи на кухню і скажи, щоб хтось приніс нам сюди попоїсти. Стожар потрібен мені тут.
Воля просто хотіла лишитись зі мною наодинці, і це зрозуміли всі. Було видно, що Ждан цим незадоволений, але сперечатись він не став. Тигран мовчки вийшов з кімнати, а Златодара перед тим, як пішла, легенько стиснула моє плече в знак підтримки.
Вона бачила мої почуття так само, як і Воля.
Щойно в кімнаті лишились ми з Волею і непритомний хлопець, я мовила:
— Я не можу бути Стожаром.
— Допоможи мені його роздягнути. А тоді принеси із сусідньої кімнати найдовшу із сорочок, яку знайдеш. Ти знаєш, де вони лежать?
— Так, — сказала я тихо, не знаючи, як сприймати те, що Воля не відреагувала на мої слова.
Ми роздягнули хлопця, а тоді вдягли його в сорочку, яку я принесла. Воля натягла йому на ноги теплі шкарпетки, а тоді вкрила двома теплими ковдрами. В кімнаті — а була це спальня Волі — світились дві невеличкі сфери. В їх неяскравому світлі я розрізнила вицвілі зображення листочків на верхній ковдрі.
— Що означає лисиця на його грудях? — запитала стара після довгого мовчання. Я відгорнула ковдру і сорочку з лівої частини грудей хлопця.
Там була чорна стилізована лисиця. Я торкнулась її тремтячою рукою.
— Це я. Він називав мене лисичкою.
— Він теж тебе любить?
— Вже ні. Колись любив. Ми… ми зрадили одне одного. Він знайшов іншу. І я її вбила.
Воля поглянула на мене.
— Вбила?
— Через мене вона загинула.
— Отак і кажи. Це як «коханий і коханець». Трошки по-іншому звучить, а різниця разюча. Як звуть цього хлопця?
— Тарас… Я… Воле, я не можу бути Стожаром. Ти бачиш, на що схожа моя аура? На що схожа моя… душа?
— Ha зоране поле без життя.
— Тоді ти розумієш, чому…
— Скажи мені, коли перший Стожар отримав свій дар? — перебила мене жінка. Її добрі очі в сузір’ї зморщок дивились на мене дуже і дуже уважно. М’ятний вінок на її голові чомусь привертав мій погляд і заважав думати.
Раптом я відчула себе дуже втомленою.
— Земовит?
— Так. Що він робив, коли став Стожаром?
— Хотів убити дитину велета. І передумав.
— Він хотів убити дитину. Дитину, Стожаре. Невинну. Так, Земовит передумав, але скількох велетів, молодих і старих, він убив до того? Ти знаєш, що цілі села спалювали? Велети палили людей і навпаки. Не було безгрішних Стожарів. Жодного не було. Хтось був злим більше, а хтось — менше. В часи спокійніші й Стожари були чистіші. А зараз країни, якій вони служили, вже не існує. Її названо Метейською, що з мови белатів означає «країна
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1», після закриття браузера.