Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

і жоден з тих, кому пощастило, — до каменедробарки вже сьогодні не повернувся. Як під час страйку, люди стояли серед куп жорстви та ріні, сиділи на траві під блідо-блакитним весняним небом, порівнювали вміст своїх конвертів, вели обмін: продуктові купони міняли на шнапс і тютюн, і чекали — востаннє усі гуртом — на «Сплячу грекиню», яка, немов у звичайний будень, прибула, глухо пихкаючи, аж увечері, щоб переправити їх на моорський берег.

Цього разу й Охоронцеві не лишалося нічого іншого, як піднятися на облавок разом із робітниками; Амбрас і пором так і не з'явилися, він марно чекав на них всю другу половину дня. На шляху назад він стояв один біля поручнів і слухав ритмічний звуки гребних коліс, ніби ритми якогось великого барабана. Майстер-підривник, виконавши всі розпорядження Собачого Короля, недвозначно показав, на чиєму він боці, і тепер знову сидів на кормі разом із робітниками.

Собачий дім лежав у глибоких сутінках, коли Берінг цього вечора повернувся зі Сліпого берега. Серед зарослих клумб поруч зі ставочком з лататтям стояла коняка Лілі, скубала чорне бадилля; упізнавши колишнього свого наїзника, вона скинула голову й заіржала.

Лілі ще тут? Вона ж ніколи не залишалася до ночі. Берінг увійшов до темного дому, мимохідь погладив собак, які, метляючи хвостами, вибігли до нього, і ще з вітальні почув сміх Лілі у великому салоні, а потім голос Амбраса, що кликав свого дога.

Пляшка червоного вина, залишки вечері — Лілі й Амбрас сиділи за великим столом, на якому також були розсипані камені, необроблені кристали, дві коробки патронів, пачки мила та чаю, а ще — величезна, розміром з вазу для квітів, снарядна гільза, з тих, що лише деколи траплялися на високогір'ї серед руїн бункерів і обвалених шанців. Невже для такого бартеру їм знадобилося прикриття ночі? Військовий мотлох, іржава зброя і кілька десятків патронів не цікавили нині нікого, навіть каральні експедиції.

Амбрас саме говорив: «…чому ти не відвезеш його до пансіону?» — коли важкі двері салону, впустивши Берінга, гучно зачинилися від протягу. Безглуздим, винуватим жестом людини, яку застали за підслуховуванням, Берінг знову тихо відчинив двері і тихо зачинив їх, удавши, ніби не він стояв щойно мовчки на порозі, невидимий за межами жовтого світляного кола, — і все ж не зумів приховати ніяковості.

— Вони кажуть, каменоломню закриють.

— Добрий вечір!. — Амбрас обернувся до Охоронця, підняв пляшку — мовляв, за твоє здоров'я! — і відпив ковток.

— Вони кажуть, каменоломню закриють. — поторив Берінг, не відповідаючи на вітання.

— І? Що в цьому страшного? — Амбрас умочив у масло шматок хліба і кинув сірому догові, той спіймав на льоту й миттю проковтнув.

— Звільнення… Вони кажуть, що це тільки початок. Зовсім обізлилися. Готові були мене камінням закидати.

— Обізлилися? Та вони завжди такі. Ти їх заспокоїв?

— Майстер-підривник заспокоїв їх… Це справді лише початок? А вчора ж була мова лише про тимчасове призупинення.

— Нема такого кар'єру, який би колись не вичерпався. Все колись та закривається, будь-яка діра, навіть зарубка, яку ти вибив у скелі.

— Вони бояться, що в такому разі до Моору скоро перестануть прибувати транспорти з продовольством, з ліками.

— Ну і що? — Амбрас говорив усе гучніше. — У них же є буряки. Виноград росте, в озері повно риби, а найефективніші ліки все одно роблять з дикорослих трав. Ми в таборі роками жерли ріпу…

— …а нині ввечері випили вже другу пляшку на одного, — перебила Лілі закипання гніву тим жвавим тоном, який знову змусив Берінга відчувати, наскільки він далекий від довіри, яка існувала між цими двома.

— Начальник каменоломні без самої каменоломні. — Берінг подивився в очі Лілі. — Що буде без неї з начальником каменоломні?

— …із його Охоронцем, ти це маєш на увазі? — підхопив Амбрас. — Не турбуйся, шановний, жорствяних кар'єрів є вдосталь і на рівнині.

— Що ж це виходить, ми виїдемо на рівнину? — Хоча Берінг аж тепер помітив, що Амбрас зовсім п'яний, йому раптом здалося, що він стоїть на межі свого світу, біля моря, яке він знав лише за картинками. Точно таке саме збудження оволодівало ним, коли він із заплющеними очима сидів перед програвачем, слухаючи музику Паттона. На рівнину. Він покидав приозер'я лиш раз, дванадцять чи тринадцять років тому, коли навіть діти та підлітки долучилися до великого паломництва у Біркенау — на церемонію освячення поминального дому, найбільшого зі збудованих у роки Оранієнбурзького миру; з колод і дошок сотень таборових бараків збудували цей дерев'яний собор, на стояках та плямистих стінах якого було випалено імена, а то й просто номери мільйонів загиблих… Імена та номери — від фундаменту до самого склепіння.

Паломники так тоді й не дісталися цієї високої, мов вежа, споруди. Вони, щоправда, подолали Крижаний перевал і, здійснивши з молитвами ще один денний перехід, уже бачили в туманній поволоці глибоко внизу кукурудзяні поля, дороги й сіре місто, але потім за наказом коменданта району мусили повернути назад, через перевал, тому що Армія проводила в цих місцях облаву на мародерів та снайперів-одинаків. Але Берінг не забув видовища довгої низки ажурних щогл удалині, як не забув і пряму, мов стріла, лінію, що прорізувала поля, пасовища та переліски й час від часу зблискувала на сонці; хтось із паломників тоді побожно сказав: це рейки залізниці, і ведуть вони аж до моря.

— Так, шановний, ми виїдемо на рівнину, якщо Армія запропонує нам тамтешній жорствяний кар'єр, — сказав Амбрас. — Ми виїдемо на рівнину, якщо будемо потрібні там Армії.

— Ах! Панове переїжджають! — вигукнула Лілі. — Озерне повітря вам уже не на користь?

— Що не кажи, а повітря тут рідшає, — сказав