Читати книгу - "Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)"

Приклад третій: Вироком суду від 20.06.2006 р. М., раніше судимого 12.12.2005 р. за ч. 1 ст. 185 КК на 1 рік позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК на 5 років позбавлення волі. На підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів було призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК. З матеріалів справи убачається, що М. у вересні 2005 р. незаконно повторно придбав без мети збуту наркотичний засіб, який переніс до місця свого проживання де зберігав до моменту виявлення і вилучення працівниками міліції 04.03.2006 р. Верховний Суд України, скасовуючи вирок, відзначив, що даний злочин є триваючим і був припинений 04.03.2006 р., а тому був вчинений М. у період іспитового строку, а тому остаточне покарання необхідно було призначити за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК[239].

Приклад четвертий: Вироком суду від 14.11.2005 р. Б., раніше судимого 17.09.2003 р. за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 1 ст. 164 КК на 1 рік обмеження волі. На підставі ст. 71 КК остаточно за сукупністю вироків призначено покарання у виді 3 років 1 місяця позбавлення волі. Ухвалою апеляційного суду вирок місцевого суду змінено, — за ч. 1 ст. 164 КК йому призначено покарання у виді 1 року виправних робіт і відповідно до вимог ч. 4 ст. 70 КК остаточно визначено покарання у виді 3 років позбавлення волі із звільненням від відбування покарання. З матеріалів справи убачається, що Б. у період з 01.10.1997 р. по 18.10.2005 р. злісно ухилявся від сплати коштів на утримання неповнолітньої дочки. Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу апеляційного суду, відзначив, що апеляційний суд неправильно застосував кримінальний закон, пославшись на те, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 164 КК вважається закінченим з моменту злісного ухилення від сплати аліментів, встановлених рішенням суду. Разом з тим, злісне ухилення від сплати аліментів є триваючим злочином. Початком триваючого злочину є вчинення особою певної дії або бездіяльності, цей злочин триває на стадії закінченого злочину і вважається завершеним, коли він припиняється певними обставинами: об’єктивними, що не залежать від волі винного та суб’єктивними, що залежать від волі винного. Тобто в даному випадку, початком ухилення Б. від сплати аліментів на утримання дитини — є невиконання ним рішення суду від 29.11.1996 р., що зобов’язувало його сплачувати аліменти на утримання дочки — з цього моменту і почав тривати злочин, а закінченим він вважається з моменту порушення кримінальної справи. Таким чином, оскільки Б. вчинив злочин під час іспитового строку, то остаточне покарання йому призначається на підставі ст. 71 КК[240].

В постанові Пленуму відповіді на це питання не має, однак згідно роз'яснень п. 14 Пленуму Верховного Суду колишнього СРСР № 3 від 31.07.1981 р. “Про практику призначення покарання при вчиненні декількох злочинів і по декільком вирокам” було відзначено, що при засудженні особи за тривалий або продовжуваний злочин, яке почалося до і продовжувалося після винесення вироку, по якому ця особа не відбула покарання за вчинення другого злочину по останньому вироку, суд повинен призначити покарання по правилам ст. 41 КК РРФСР (ст. 71 КК — В.Б.)[241].

На нашу думку, ця точка зору є правильною, згідно з якою часом вчинення триваючого злочину буде час припинення злочинних дій або бездіяльності, тобто момент фактичного закінчення даного злочину. Детальне обґрунтування цієї точки зору було дано Г.І. Бушуєвим який проаналізував практично всі варіанти призначення покарання за сукупністю триваючих злочинів з іншими злочинами[242]. Ця точка зору також узгоджується зі змістом ст. 4 Закону України “Про застосування амністії в Україні” в якій відзначено, що дія закону про амністію не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію.

В зв’язку з чим, ми не можемо погодитися з рішенням вищестоящого суду про те, що засуджений вчинив злочини у вересні 2002 р., які продовжувалися до 16.11.2006 р., тобто до постановлення першого вироку так і протягом невідбутої частини покарання за попереднім вироком. А тому суд мав право при наявності двох принципів призначення покарання як за сукупністю злочинів, так і за сукупністю вироків застосувати ч. 4 ст. 70 КК, що не суперечить закону[243].

Початком триваючого злочину є вчинення особою певної дії або бездіяльності, проте злочин вважається закінченим коли “злочинний стан” припиняється своєю течією. Наприклад, винна особа почала зберігати вогнепальну зброю з 10.10.2005 р. Дана вогнепальна зброя у неї була вилучена 23.11.2006 р. і саме з цього часу вважатиметься, що особа вчинила новий злочин, а не з 10.10.2005 р. Таким чином, якщо особа, незаконно зберігає вогнепальну зброю, затримана і притягується до кримінальної відповідальності за будь-який інший злочин, то її засудження, у тому числі і до позбавлення волі, не перериває триваючого злочину — незаконного зберігання вогнепальної зброї. Триваючий злочин у таких випадках продовжується і після проголошення вироку по іншій справі, а при подальшому засудженні за цей триваючий злочин покарання повинно призначатися згідно з вимогами ст. 71 КК.

В зв’язку з цим, ми також не можемо погодитися з висновками вищестоящого суду про те, що триваючий злочин закінченим вважається з моменту порушення кримінальної справи