Читати книгу - "Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)"

В судовій практиці виникло питання про можливість призначення покарання на підставі ст. 71 КК, якщо припинення злочинних дій або бездіяльності відбулося після закінчення іспитового строку або строку умовно-дострокового звільнення від відбування покарання? На наш погляд, в цих випадках суд повинен призначити покарання за правилами, передбаченими ст. 71 КК, оскільки достатньо щоб так званий “злочинний стан” діяв на протязі іспитового строку або строку умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Приклад: Вироком суду від 30.06.2006 р. С., раніше судимого 07.09.2003 р. за ч. 1 ст. 121 КК на 2 роки 6 місяців позбавлення волі, звільненого 01.04.2005 р. умовно-достроково від відбування покарання на 9 місяців 10 днів, — було засуджено за ч. 1 ст. 164 КК на 1 рік обмеження волі. На підставі ст. 71 КК остаточно за сукупністю вироків визначено покарання у виді 10 місяців позбавлення волі. З матеріалів справи убачається, що С. у період з 09.04.2005 р. по 16.01.2006 р. злісно ухилявся від сплати коштів на утримання неповнолітнього сина. Верховний Суд України, оставляючи вирок без змін, відзначив, що судом не було порушено вимог, передбачених ст. 71 КК[245].

Ми згодні з даними рішеннями суддів. В цій справі строк умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання закінчився 11.01.2006 р., а припинення злочинної діяльності останнім, передбаченої ч. 1 ст. 164 КК, відбулося 16.01.2006 р., тобто через 5 днів після закінчення цього строку. Але це не може бути підставою для заборони призначення тому покарання за сукупністю вироків, оскільки С. вчинив триваючий злочин в період строку умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, тобто в цей період діяв так званий “злочинний стан”. Якщо ж в цих випадках не призначати покарання на підставі ст. 71 КК, то виходить, що буде «вигідно» зовсім не припиняти «злочинний стан», щоб не призначалося покарання за сукупністю вироків.

Однак, суддям не слід забувати, що ситуація кардинально змінюється, коли припинення злочинної діяльності відбувається після відбуття покарання по попередньому вироку. В цьому випадку остаточне покарання не може бути призначено за сукупністю вироків, оскільки відсутня невідбута частина покарання за попереднім вироком.

Початком вчинення продовжуваного злочину є виконання першого із декількох юридично тотожних діянь, а закінченням — момент вчинення останньої із запланованих злочинних дій, тобто досягнення тої спільної, єдиної мети, до якої прагнув суб’єкт цього злочину[246]. На Україні юридичну природу продовжуваних злочинів було детально досліджено І.О. Зінченко, яка розглядаючи об’єктивні і суб’єктивні ознаки продовжуваного злочину, зокрема відзначила, що до суб’єктивних ознак цього злочину відносяться: 1. Всі тотожні діяння в продовжуваному злочині об’єднані єдиним умислом; 2. Єдина мета вчинюваного діяння. Саме суб’єктивні ознаки виступають як об’єднувальні засади і надають продовжуваному злочину ту єдність, яка свідчить про наявність одиночного злочину[247].

Ігнорування суб’єктивних ознак продовжуваного злочину може привести до того, що до них можуть бути зарахуванні злочини, які не є продовжуваними, а це може привести до помилок при визначенні остаточного покарання.

Приклад: Вироком суду від 27.06.2006 р. М., раніше судимого 16.02.2004 р. за ч. 2 ст. 365 КК на 5 років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК, — було засуджено за ч. 1 ст. 367 КК (за епізодами 1–2) на 1 рік обмеження волі. На підставі ст. ст. 70 ч. 4, 72 КК частково приєднано невідбуте покарання за вироком від 16.02.2004 р. та призначено покарання у виді 5 років 3 місяця позбавлення волі, за ч. 1 ст. 367 КК (за епізодами 3–8) на 1 рік 6 місяців обмеження волі. На підставі ст. ст. 71, 72 КК частково приєднано невідбуте покарання за вироком від 16.02.2004 р. та остаточно призначено покарання у виді 5 років 6 місяця позбавлення волі. З матеріалів справи убачається, що М. вчинив службову недбалість при реалізації племінної худоби: 18.11.2003 р. — на суму 2400 грн., 26.01.2004 р. — на суму 750 грн., 25.02.2004 р. — на суму 1500 грн., 04.03.2004 р. — на суму 1015 грн., 27.03.2004 р. — на суму 940 грн., 29.03.2004 р. — на суму 5551 грн., 31.03.2004 р. — на суму 2145 грн., 03.04.2004 р. — на суму 896 грн., а загалом було реалізовано худоби на суму 15198 грн. Заступник прокурора області у касаційному поданні відзначив, що покарання М. неправильно призначено за окремими епізодами злочинної діяльності, а не за один продовжуваний злочин, а тому суд безпідставно застосував до М. ст. 70 ч. 4 КК. Верховний Суд України, змінюючи вирок, виключив застосування до М. ст. 70 ч. 4 КК та перекваліфікував його дії за ч. 1 ст. 367 КК (епізоди 1–2) і ч. 1 ст. 367 КК (епізоди 3–8) на ч. 1 ст. 367 КК, призначив покарання по сукупності вироків, оскільки цей злочин вчинено після засудження за вироком від 16.02.2004 р., та відзначив, що суд у мотивувальній частині вироку правильно зазначив про кваліфікацію дій засудженого за ч. 1 ст. 367 КК, оскільки визнав, що М. вчинено єдиний злочин, внаслідок якого заподіяна істотна шкода державним інтересам. Однак у резолютивній частині вироку суд припустився помилки, давши окрему кваліфікацію діям М. за епізодами[248].

Важко погодитися з цим рішенням Верховного Суду України. Прокурор у касаційному поданні стверджував, що засуджений вчинив продовжуваний злочин. Згідно ч. 2 ст. 32 КК продовжуваний злочин визначається, як діяння, яке складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром. “Єдиний злочинний намір, який об’єднує злочинні діяння при вчиненні продовжуваного злочину, як особливий вид умисної форми вини, має місце тоді, коли винний за наявності загальних ознак умислу, реалізовує свій задум, розраховуючи вчинити у різний час не одне, а декілька тотожних за своїми ознаками злочинних діянь, спрямованих на досягнення загального результату”