Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я знайшов їх на хвилі. Тепер можна говорити… Я — радист, плавав на сейнері.
— Товаришу лейтенант, німці! — крикнув я.
— Почекай.
— Вони повернули і наближаються до селища! «Опель» і два мотоцикли.
— Знаю! — обірвав мене Бояров. — Бери Тюрина і відходьте в гори. Зустрінемось біля озера. Там є будинок… мірошника.
Я подивився на Тюрина, він на мене, і ми пішли до виходу. Біля дверей нас наздогнав Ролф.
— На вулицю не виходьте, — порадив він. — Спускайтесь городом до струмка. Йдіть весь час берегом. Струмок виведе вас до греблі, там на горі побачите хату мельника. Ви мене зрозуміли?
Як було не зрозуміти? Ми вискочили за двері — пригинаючись попід парканом збігли до струмка. Верби, що зеленіли на обох його берегах, надійно прикривали нас від стороннього ока. Наказ лейтенанта — закон. Ми йшли, як він звелів, у гори, на озеро. Струмок швидко завернув за скелю і вона затулила собою селище. Ми зрозуміли, що тепер нас уже не побачать, і пішли не криючись.
Тут, в ущелині, темніло швидше, і ми якось не помітили, де збились зі стежки. Довелось продиратися крізь чагарники навпомацки, орієнтуватись на шум води, що плюскотіла десь поруч. Кілька разів довелось переходити струмок. Йшли по пояс у воді. Темно, хоч око виколи. Тільки десь угорі з-за скелі проглядала смужка сірого неба. Тюрин, що йшов за мною, не бачив її, і я крикнув, що помітив рівну лінію, а це, здасться, і є гребля. Шум води глушив мої слова. Тюрин жестами показував мені, що не розуміє, чого я від нього хочу.
— Ось вона, гребля! Млин! Розумієш? — загорлав я, намагаючись перекричати гуркіт водоскиду.
І в цю саму мить моя нога з гострого слизького каменя провалилась у щілину. Я втратив рівновагу і, падаючи, відчув різкий біль у щиколотці. Лаючись на всі заставки, я вибрався з води і присів біля діда Тюрі перевзути чоботи, вилити з них воду. Лівий перевзув легко, а правий… Зняти зняв, а взути — не влазить. Ногу роздуло. Холодна вода ще стримувала жар, а на березі і жар, і біль розгорілися, і гомілка моя запалала смолоскипом. Сам іти я вже не міг, і Тюрину довелося тягти мене. Спочатку правив мені за милицю, а далі потяг, як мішок на плечах, до греблі виявилось неблизько, а потім що вгору крутизною схилу, де й одному без такої ноші важко. А Тюрин усе тяг і приказував, як малому:
— Ти не тужи, ми тебе тут одного не залишимо. Нога стухне, і підемо далі, а поки що відпочинемо трохи… Я Боярина умовлю. Він людина — зрозуміє. Так що ти, того, не бійся…
Тюрин говорив і говорив, а переді мною стояв Гриня, його біле, змучене болем обличчя. «Невже й на мене чекає його доля? Як вони мене понесуть, адже я вдвічі важчий за Гриню? Не можу їх затримувати… Хай без мене, але завдання командування повинно бути виконано… Коли з ногою щось серйозне, доведеться залишитись на цьому млині, або…» Загалом, всяке лізло в голову.
На греблі, біля шлюза, на нас уже чекали Бояров і цей хлопчина Ролф з рацією за плечима. Виявляється, після сеансу зв'язку (він таки зумів викликати розвідвідділ дивізії, не дивлячись на те, що німці вже були на площі, за ворітьми) Ролф погодився провести сюди нашого лейтенанта. Вони пройшли стежкою, яку ми з Тюриним у темряві загубили, а тому опинилися тут раніше, ніж ми, і з цілими ногами.
Побачивши, що зі мною біда, хлопчина присів до мене і почав розпитувати, як це сталося, пропонуючи допомогу. Однак я не слухав його, я слухав Тюрина, котрий саме доповідав про все лейтенантові. Я чув, голос діда Тюрі ставав усе сумнішим і досить чітко уявляв собі лице Боярова, хоч і не бачив його. Чекав, що скаже лейтенант, а він мовчав. Удвох з Тюриним вони однесли мене в будинок мельника і поклали на тапчан. Тюрин підсунув мені під голову мішок, прикрив плащ-палаткою.
— Запни щільніше вікно.
Це все, що сказав Бояров. Потім, коли закрили вікно і Ролф вніс десь з глибини будинку засвічену гасову лампу, я побачив обличчя мого лейтенанта. Він сидів за столом, підперши важку голову кулаками. Про що думав? Звичайно ж, про мене, про Гришо і про те, що так невдало складається наш рейд. Тепер вони лише удвох з Тюриним підуть далі. Не викопати завдання не можна. Вони підуть, а я… Що буде зі мною?..
— Тобі доведеться залишитись, — почув я голос Боярова.
— Ми за тобою повернемось, — тихо промовив Тюрин і винувато додав: — Я забинтую тугіше. Так треба, терпи…
— А поки що за тобою догляне Ролф.
— Так, звичайно, — закивав хлопець, охоче погоджуючись зі словами лейтенанта Боярова.
Я мовчав. Та й що я міг їм тоді сказати? Адже й вони, і я, всі ми розуміли, що розлучаємось, можливо, назавжди. Що буде зі мною і що станеться з ними, в ту хвилину не міг знати ніхто. Передбачати гірше а чи виповнити наше прощання порожніми словами в надії на те, що все буде гаразд, означало говорити неправду, а мені хотілось бути з ними чесним, як і вони були зі мною.
Через дві години вони пішли. За вікном підвивав вітер, хльоскав у шибки холодний дощ. Прощаючись зі мною, Бояров потис мені руку і сказав:
— Будемо повертатися, забіжимо. Живі будемо; не помремо. Кріпись… Хто знає, кому з нас більше повезло, старий.
Він так і залишився в моїй пам'яті назавжди з цією сумовитою посмішкою, всерозуміючим поглядом ясних очей, у яких залишилось щось достоту не висловлене. І дід Тюря з його батьківською любов'ю до всіх нас…
Більше вже ніколи мені не довелося зустрітися з ними. Можливо, через те, що моє власне життя завертілося
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча», після закриття браузера.