Читати книгу - "Ліки від страху"

Потім написав напір в Управління виправно-трудових установ з проханням повідомити мене, де відбуває М. С. Обоїмов призначене йому покарання, відстукав на машинці кілька листів у міністерство і в прокуратуру й закінчив тим, що склав постанову про проведення судово-хімічної експертизи. Дістав із сейфа колбочку Лижина з метапроптизолом і подався на шостий поверх, в НТО до Халецького. Старий мені зрадів:

— Вас можна привітати?

— Та звідки? Ваше твердження про підвищення мене в майори виявилось безпідставним.

— Тьху! — Халецький розсердився. — Я з вами про серйозну справу говорю, а ви, як завжди, базікаєте… Своїми жартиками ви мене врешті впевните, що це для вас не таке вже дріб'язкове питання.

— Нічого собі дріб'язкове! У мене до зарплатні, десять карбованців лишилось…

— Згубно вводять себе в оману, коли думають, нібито із збільшенням зарплатні дефіцит зменшується.

Ми з ним іще потеревенили трохи, а потім я дістав з кишені колбочку й поставив її на стіл з таким поважним виглядом, немовби це я придумав і синтезував чудодійний препарат.

— Впізнаєте? — спитав я невинно, ніби Халецький справді міг побачити в цьому білому порошку циклопічну молекулу тіазину-гіганта, модель якої він мені одного разу демонстрував за своїм столом.

— Транквілізатор?.. — недовірливо сказав-запитав Халецький, і в голосі його вчувалася недовіри, тому що в ті дні, які проминули з часу нашої останньої зустрічі, він не сидів зі мною на семінарі в елегантно-вільному кабінеті Панафідіна, не порпався в шухлядах-бюро Патентної бібліотеки, вишукуючи відкриття удачливого професора та його менш удачливих і здібних колег, не пив разом з Благолєповим каву перед ставочком на безлюдній осінній дачі й не чув його надтріснутого голосу — «всі люди знають набагато більше, ніж говорять», не плив у хмарах зеленувато-сизого диму в кімнаті Лижина з портретом лисого похмурого старого чоловіка на стіні, не мчав уночі через місто в лабораторію, де на робочому столі стояв металевий ящик з патрубками — великий човен, на якому Лижин перевозив через річку під назвою Незвідане людські жалі, болі і страх. І саме поняття «транквілізатор», про яке я ще зовсім недавно уявлення не мав, а Халецький, пояснюючи його мені, вдавався до портретних замальовок псів, було зараз, як і все інше, окремою ланкою розірваного ланцюга, де Халецький бачив тільки початок і кінець: заяложений корок з молекулярними слідами й розфасоване в пластмасові прозорі бокси драже готових ліків з лікарськими приписами й призначеннями; а мені зараз була зримою серцевина — хімічний продукт, в одержання якого були вкладені десятиріччя навчання і пошуку, надія, відчай, любов, зрада і щастя відкриття. І все це зібралося на дні колбочки із щільно притертою накривкою — трохи білого порошку, схожого на питну соду.

— Так, Ною Марковичу, це і є гігант, якого ви марно шукали в довідниках. Його в них ще не описано. Думаю, правда, що ніхто не зробить цього краще, ніж знайомий вам професор Панафідін… — я не втримався і засміявся, хоча Халецький ніяк не міг зрозуміти причини моїх веселощів.

— Це його продукт?

— Ні, дорогий мій Ною Марковичу, куди йому. Він надто любить життя і без усякого сумніву переконаний, що це взаємно. Я хочу, щоб ви зважили точно продукт, а потім провели ретельну експертизу на ідентичність цієї речовини з тим, що ви знайшли в корку.

— Тільки в обмін на найдетальнішу інформацію про всі ці справи.

— Неодмінно, Ною Марковичу, дорогий мій, але зараз мені треба поспішати на роботу до господаря цього порошку. А перед цим ще необхідно прослизнути до генерала, отож усі розповіді — на вечір. Тільки зважте, прошу, цю штуку при мені…

Халецький підійшов до аналітичних ваг.

— Ох, ця ще мені ваша суєта нестерпна, — Він совав важілець, підкидав на шальку противаг малесенькі трикутні гирки. — Грубо: двадцять один і шість десятих грама.

Але до Шарапова я не втрапив: секретарка Тамара сказала, що він приймає делегацію працівників поліцай-президіуму Берліна. Люди педантичні й допитливі і, поки вони з'ясують якнайдетальніше всі питання, які цікавлять їх професіонально, мине година-дві. Я не став чекати й поїхав у лікарню — на роботу до Лижина. За цей час він, певне, заспокоївся, і тепер можна буде грунтовно розпитати його про різні дрібниці, котрі для мене були дуже важливими.

Я поминув уже знайому мені прохідну лікарні, обігнув лікарняний корпус, пройшов через господарчий двір і по пам'яті знайшов лабораторію. Вдень вона мала вигляд ще приземкуватішої і непоказнішої, ніж уночі. Колись у цій одноповерховій цегляній коморі був, певне, лікарняний склад: стіни від старості багрово-чорні, ніби їх припалило пожежею, рами маленьких запилюжених вікон перекошені, рипучий дерев'яний ганок. В одному з вікон надсадно лопотів витяжний вентилятор — отже, хтось у лабораторії є.

Постукав у двері і, не дочекавшись відповіді, зайшов. Пронизливий, нестерпно гострий запах — чи то сірки, чи йоду — вдарив у ніс. На столі в глибокій порцеляновій мисці диміло щось жовто-сірим туманом. Жінка, яка стояла спиною до мене, натягнула гумові рукавички, схопила миску і, відвертаючи щосили голову вбік, бігцем донесла її до витяжної шафи, засунула свою смердючу ношу в її роззявлене жерло, вправно й спритно зачинила дверцята, скинула на підлогу рукавички й повернулась до мене.

— Сюди стороннім вхід заборонено, — сказала вона сердито. — Ви що, читати не вмієте?

— Тільки по складах, — усміхнувся я, — Крім того, я спитав дозволу.

— У кого це ви питали? — Вона все ще була розгнівана й невдоволена, і впоперек лоба до перенісся в неї йшов темний рубчик кіптяви, схожий на пасемко її чорно-смоляного волосся, і в очах стояли сльози від ядучого жовто-сірого диму — молода, дуже зграбна дівиця того самого спокусливого типу, який поціновувачі із заздрістю і задоволенням називають «цукровою кісточкою». За якимсь дивним, незбагненним зв'язком я згадав слова Пачкаліної і подумав, що ось у цієї дівиці якраз достеменна «яскрава, показна зовнішність».

І яскрава, показна зовнішність її була мені