Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Та незалежно від того, що словаки дуже гарні люди, ми старалися не за-часто заходити до сіл, бо по дорогах і селах волочилося багато чеського війська і поліції. Ми старалися запастися харчами на кілька днів і не показуватися в селах, аж поки нам не скінчилися запаси, хіба що Райтер дуже наполягав, бо він любив ходити по хатах. У лісах ми не раз бачили сліди таборування. Хто знає, може це були наші відділи, хоч місцеві люди нам казали, що вони також мають своїх партизанів, які є проти комуністичної влади і чехів. Ми часто чули від словаків, що вони не люблять чехів.

У деяких селах нам люди говорили, що ми не є першим відділом, який у них з'явився. Ми були дуже цікаві зустріти котрусь з наших груп. І так одної місячної ночі ми зупинилися в лісі на короткий відпочинок. Раптом почули по стежці кроки. Ми притихли. Коли вони порівнялися з нами, ми почули українську мову. Це був рій Зеленого. Всі дуже тішилися зустріччю. Вони також не мали покищо жадних неприємних пригод. Погуторивши годину-дві, ми розпрощалися і кожна група зникла в гущавині лісу.

Ми дуже відчували брак військової мапи і питали за нею у людей. Ми старалися заходити до хат учителів, священиків і взагалі людей з освітою. Вони звичайно давали нам кращі інформації як селяни. Згодом ми дістали у одного учителя кілька мап, правда не військових, але досить точних. Це була вже велика допомога. Стрілець Вишня мав компас і він у хмарні дні ставав нам у пригоді. Але коли були місячні ночі, нашим найкращим компасом були зорі в небі. "Косар", "Віз" і "Квочка" ніколи нас не підвели, а з компасом бувало всяко, часом доводилося блудити. Це сповільняло наш марш. Хоч найбільше сповільняв його наш ройовий Райтер. Він був людиною непогамованою і нерозважною. Конспірації він додержуватись не вмів. Як тільки побачив якусь хатину при шляху, він мусів обов'язково до неї вступити, хоч більшість з нас були проти цього. Через такі непотрібні візити нам не раз доводилося втікати від чеських облав. Більшість з нас вважали, що як у торбі є хліб на кілька днів, нема чого волочитися по селах. Та й осінь скоро минала, і зима могла застукати нас у дорозі, а зима ніколи не була нашим союзником. Та до нашого ройового це не доходило і тому приходило до непотрібної виміни думок. Райтерові ще найменше перечили кулеметник Музика і стрілець Вишня.

Райтер не мав також найменшого змислу орієнтації в терені. Але він був впертий і загонистий — гнав наперед і нам казав іти за собою. Не раз ми непотрібно намордувались цілу ніч, дибаючи по скелях і дебрах, щоб на ранок опинитися на тому самому місці, звідки вийшли. Все це створювало між нами непорозуміння. Дійшло до того, що Райтер вдарив мене в лице, аж мені потекла кров. Я надлюдською силою стримав себе, щоб не пальнути його. Через якийсь час, коли хлопці не хотіли іти без потреби до села, він вдарив палицею ланкового Смереку. Смерека вхопив автомат, та стрільці скочили між них і не допустили до нещастя. Кілька днів пізніше він знову вдарив молоденького Жука. Тут уже зброя опинилася в руках усіх, — але ми себе ще в час здержали. Ми лише заявили йому, що якщо він не хоче загинути, — хай краще прислухається до нашої опінії. Ми собі обіцяли, що як тільки щасливо дійдемо до мети, віддамо Райтера під військовий суд. Та на Заході ми побачили ситуацію цілком іншу, як ми собі уявляли. Але в той час, ми того не знали і ми визнавали військову дисципліну навіть тоді, коли зверхник не був на висоті свого завдання.

Стояли гарні осінні дні. Ми маршували ночами, але коли терен був лісистий, йшли і днями, відпочиваючи лише кілька годин.

На одному невеличкому хуторі господар прийняв нас дуже гостинно. Він сказав, що чув від сусідів, що наші групи йдуть на Захід і дуже хотів на власні очі побачити месників українського народу. Він подарував нам кілька різних мап і харчів майже на тиждень. Це добре, — не мусимо показуватись людям на очі, тимбільше що комуністичний уряд Чехо-Словаччини проголосив нагороду п'ятсот корон за кожного українського повстанця.

І знову не обійшлося без словесних сутичок з Райтером. Якось при дорозі ми побачили корчму. Райтер зовсім збожеволів — йому захотілося пива. Ми йому про п'ятсот корон за голову повстанця, він нам про пиво. Та йому вдалося перемовити Музику і Вишню, і вони попрямували до корчми. Решта залишилася надворі в корчах. В корчмі гостювання Райтера затяглось, та і нам в кущі винесли по великій гальбі пива. Це мені цілком не сподобалось і я висловив думку, що коли наші любителі пива негайно не залишать корчми, ми повинні лишити їх, бо буде нам усім кінець. Але Смерека заявив, що не зважаючи на те, що Райтер може завести нас чорту в зуби, — ми лишити його не маємо права. Коли ми так говорили, десь за хатою почувся шум мотора і блимнуло світло. Степовий і я одним духом побігли до корчми і заалярмували Райтера, та всі разом пустилися тікати подальше від корчми. За нами понеслися постріли з автоматів. Слава Богу, що на тому скінчилося.

В околиці Жіліни, згідно з нашим маршрутом ми мали переправитись через річку Ваг. Але коли ми на місці уважно перестудіювали мали, побачили, що вона далі скручує на південь, а нам треба йти на південний захід. За порадою деяких добрих словаків, ми пішли Білими Карпатами на південь в напрямі Годоніну, найдальше висуненого міста на захід.

Білі Карпати багато нижчі від наших Карпат, досить лісисті. Тут ми почали щораз частіше зустрічати чехів. Ми їх відразу пізнавали по їх холодному ставленні до нас. Після кожної зустрічі з ними ми скоро зникали в терені і затирали за собою всі сліди, бо вони доносили жандармерії і за нами йшла облава. В деяких околицях стрічали ми українських поселенців. Ми їх розуміли і не заходили до їх хат, щоб не наразити на переслідування чехами. Лише часом перекидались з ними кількома словами.

18 жовтня перед нами постало питання, як продертися на другий бік великої