Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

З приводу цього я просив Конара підшукати для мене таку працю, де б я стояв осторонь від усякої політики; нічого не робити було б гірше, тому треба було сидіти на якійсь непомітній посаді. Конар запропонував мені працю в бібліотеці й архіві Галревкому. Я, звичайно, охоче погодивсь. З того часу я сидів собі спокійно в будинку т. зв. «Фльоріянки» (польського убезпечального т-ва), складав каталоги книжок, сортував книжки й на доручення «уряду» складав невеличкі бібліотеки для сіл у зайнятих червоною армією повітах. Але таємно я зустрічався з Конаром та іншими товаришами нашого гуртка, довідувався про політику Затонського та його комісарів, не встряючи сам у ці справи.

5. Уряд ГСРР (Галревком).

Склад «уряду» Затонського, з погляду національного, був дуже сорокатий; були в ньому українці (галичани), поляки, жиди. Відносно урядової мови в галицькій республіці Затонський видав наказ, що окремої урядової мови немає, що всі мови мешканців Галичини — урядові. Сам він, хоч і говорив дуже добре українською мовю, одначе в себе урядування проводив російською мовою. Комісаріяти ГСРР, де сиділи жиди й поляки, урядували польською мовою. Повіткомісар Тернопільщини Ф. Замора не оголосив наказу Затонського про урядову мову й вів своє урядування українською мовою. Якось Затонський, бувши в його комісаріяті, запитав Замору, чому він не оголосив його наказу. На те Замора сказав, що він кинув цей наказ до бюра й не оголосить його, бо вважає за недоречний і шкідливий. Коли в минулому окупанти нашого краю не визнавали нашої мови за урядову, то тепер при радянському устрої нашому народові належить природне право мати свою урядову мову. На заввагу Затонського, що Замора мусить виконувати накази Галревкому в порядку партійної дисципліни, цей відповів, що для нього партійна дисципліна не обов'язкова, бо він тільки кандидат партії, а членом її ніколи не буде. Він, як анархіст, тимчасово співпрацює з комуністами, а як державний урядовець мусить стояти на сторожі прав українського селянина, господаря цієї землі.

Затонський змовчав і перейшов до інших справ.

Члени Галревкому:

Володимир Затонський, родом з Кам'янця Под., літ коло 40. Видавав себе за професора політехнікуму, син священика, українець. Мав у большевиків повне довір'я, бо з самого початку революції працював з ними; був сліпим виконавцем волі Москви. У промовах на мітинґах раз-у-раз покликався на Маркса й Леніна, був зарозумілою, впертою людиною, не зважав на думку інших. Повсякчас оточений хмарою таємних аґентів. Був непоганим промовцем, але говорив демагогічно. Усіх, хто не належав до партії комуністів, вважав за контрреволюціонерів, якщо не активних, то потенційних, за принципом: хто не з нами, той проти нас.

Такими словами характеризує Затонського автор спогаду про ГСРР, пор. УГА Б. Колодій. До цих слів я додав би ще таке: Затонський говорив на мітинґах брутально, залюбки вживав грубих слів, як «запроданці капіталістів, політичні проститутки, кастрати духові».Любив хвалитись, як він розстрілював ворогів пролетаріяту, контрреволюціонерів. його садистичні вихваляння викликали в слухачів відразу. Зовнішністю своєю він справляв дуже неприємне вражіння: завжди неохайний, з довгою скуйовдженою чуприною, в брудному одязі — як це було звичайним за часів большевицької революції. Був найбільш несимпатичною людиною, яку мені доводилося зустрічати в житті. По вкладенні мирного договору з Польщею належав до партійної «трійки», що ліквідувала повстанчий рух на Правобережжі; був катом наших лицарів другого зимового походу під Базаром.

Федь Конар (Палащук) родом з Рогатинщини, син священика, літ коло 25. Як учень бережанської гімназії був релеґований за політичну діяльність і студіював опісля в Рогатині й Львові. З вибухом війни 1914 р. вступив до леґіону УСС. Року 1916-17 працював з Вітовським на Волині в шкільництві. По вкладенні мирового договору в Бересті був редактором стрілецького часопису «Будучина», який стояв в опозиції до офіційної політики галицької партії НД, очолюваної Костем Левицьким. Коли леґіон УСС-ів виїхав в Україну, Конар працював у.комісаріяті УСС-ів Поділля, потім до листопада 1919 р. був заступником губкомісара Поділля М. Кондрашенка. Тоді належав до партії ср-ів; був метким урядовцем, користувався довір'ям уряду УНР. Вислужився в праці коло мобілізації, наказаної міністром війни. Після падіння УНР, в листопаді 1919 р. разом із товаришем міністра внутрішніх справ д-ом І. Макухом був у Хмельнику й Літині, входив до складу Краєвої Ради й Ради республіки УНР. Потім був з нами в Вінниці, працював у Галревкомі й належав до редколеґії «Червоного Стрільця» й «Комуніста Прикарпаття», належав до опозиційного гуртка «федералістів» і був супротивником політики Затонського й КПбУ в Україні. Але вмів вправно замаскуватися й здобути собі довір'я в Затонського (на деякий час) і став комісаром внутрішніх справ у Галревкомі. Стояв у зв'язках з Винниченком і звітував йому про політику Затонського в Галичині. Здеконспірований галицькою Надзвичайною Комісією, був виключений з партії й висланий від Затонського в Москву до Сталіна на «перевишкіл». Тут здобув собі добре ім'я як незвичайно вправний організатор пресового бюра при комінтерні, врешті став головою московського держвидаву. Зліквідований на донос жінки, що служила в ЧК.

Конар був талановитим промовцем і редактором. По його усуненні з посади комісара внутр. справ його місце зайняв Михайло Левицький, з групи туркестанських комуністів. Це була людина з малою освітою (незакінчена учительська семінарія), як підстаршина австрійської армії, він попав у московський полон, перебував у Туркестані і там після жовтневого перевороту став комуністом. По зайнятті Галичини червоною армією з'явився в Галичині й став до послуг Затонського. Як людина обмежена й безхарактерна, по зайнятті посади комісара внутрішніх справ усунув з посад повітових комісарів усіх свідомих українців і на їх місця призначив поляків. Як усі туркестанці, був сексотом галицької ЧК.

В рр. 1922-23, будучи урядовцем большевицького консуляту в Празі, вів пропаґанду серед галицьких еміґрантів (колишніх вояків) за повернення до УСРР. Багато з них спіймалися на приманливі обіцянки Левицького, м. ін. також Гриць Коссак. Вса ці жертви обману Левицького були скоро зліквідовані московською ЧК. За ними пішов також і сам Левицький.

Одного разу я бачив Левицького в Празі під час концерту на пошану Шевченка. В перерві він походжав у фоє театру в оточенні своїх опікунів з ЧК. Я стояв у гуртку наших старшин. Коли один з них, знайомий Левицького, став на розмову з ним, цей, показавши головою на мене, сказав:

«Он там стоїть Гірняк, який в Тернополі 1920