Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Чендлер згадав.

40

Шини заскреготіли, зачепивши бордюр, коли він під’їхав до свого будинку й вискочив із машини. Ґабрієль пригадував, що релігія була частиною його виховання. Він навіть зауважив, що кожен із нас, народившись, потребує батьків і спокою, що його дарує якась форма релігії. І що йому не пощастило ані з тим, ані з іншим.

Скрадаючись під затильною стіною будинку, Чендлер увійшов крізь завжди відчинені задні двері й рушив до книжкової шафи в кутку між кухнею і вітальнею. Червона обкладинка мала б стояти між бестселерами, які сержант купував у букініста і ніколи не читав, але її там не було.

Далі він пошукав щастя в Сариній кімнаті. Книгу Чендлер помітив на тумбочці біля ліжка, серед розкиданих аксесуарів для мобільного телефона: чохлів, захисних скелець та схожих на спагеті шнурів від навушників. Червона обкладинка. Тверда палітурка. Для когось — найголовніший текст.

Не знаючи, з чого розпочати, він перегорнув сторінки до 55. Це число випливло із Ґабрієлевих та Гітових свідчень. На сторінці розповідалося про те, як розійшлися води Червоного моря. Про голодних послідовників Мойсея в пустелі. Про хліб, який падав із небес.

Чи мало все це якийсь сенс? Чи може хтось змусити море розступитися? Чи натякає це на бажання отримати безкрайній контроль? Убивство стількох людей може створити таку ілюзію. А як щодо хліба, який падав із небес? Щодо голодних мандрів пустелею? Може, це Ґабрієль вів за собою послідовників? Намагався навернути їх до якоїсь релігії або культу, які сам вигадав? Чи вбив він їх, коли вони відмовилися слухати його? А може, ті голодні мандри позбавили його глузду? На жодній із жертв не виявили слідів канібалізму, навіть на останній, чия плоть залишилася більш-менш неушкодженою, проте можливість така була. Утім, все це залишалося черговими припущеннями, які нітрохи не наближали його до правди.

Помітивши, що на берегах сторінок абзаци позначені індексами, він погортав книжку, шукаючи номера 55.

Їх було лише два. Перший був псалом. Жалібна пісня про життя серед ворогів і зрадників. Імена ворогів не називалися, але це могло бути доказом шаленої параної. Однак Ґабрієль ніколи не скидався на параноїка. Він здавався занадто розважливим для цього.

Другий розділ із номером 55 був у книзі Ісаї: запрошення для спраглих. Там ішлося про милість та могутність Господню, а закінчувалося все розповіддю про перетворення життя. Чендлер міг думати лише про одне, фундаментальне перетворення — перехід від життя до смерті. Може, Ґабрієль це мав на увазі? Допомагав людям здійснити перехід із власного пекла на землі й опинитися поруч із Богом? Це було можливо, проте припущення було занадто обширне і залишалося нечітким. Розділ закінчувався потужними словами: «На вічний пам’ятник, який не буде знищений ніколи!»[19] Чи не було це заявою? Що Ґабрієль житиме вічно. Сумнозвісний серійний убивця, чия доля — бути обговореним і вивченим у майбутньому. Шанс на вічне життя.

Тихенько прослизнувши на кухню, Чендлер погортав свої записи про справу, шукаючи натхнення. Попри те що нічого з цього не можна буде пред’явити в суді, він був переконаний, що до цього всього якось причетна Біблія. В одному з цих розділів ховався ключ, обидва були занадто лиховісні, щоб це виявилося простим збігом. Вирішивши, що розгадка спливе, якщо він зануриться у деталі, Чендлер знову переглянув подробиці смертей, імена підозрюваних, стислу інформацію про їхні життя, перелік знайдених у хижці речей, дані про кров, волосся, одяг і особливі прикмети. Він ще раз перечитав свідчення Ґабрієля і Гіта, список імен, записку, в якій ішлося про «згаданих на початку». Зрозуміліше не ставало, а можливі зв’язки вислизали від нього.

Навіть якщо він до чогось наближався, все це зникло, щойно перед вікном, яке виходило на вулицю, промайнула тінь. Кругла ручка вхідних дверей обережно повернулася і за кілька сантиметрів застигла — зачинено. Хтось намагався потрапити до його будинку.

Ґабрієль повернувся.

Прошмигнувши на кухню, Чендлер кинувся до задніх дверей.

Вийшовши на вулицю, тихенько зачинив їх за собою. З-за рогу будинку він чув, як наближається Ґабрієль. Не маючи часу на щось іще, сержант відійшов до іншого боку доріжки і притиснувся спиною до високої цегляної стіни повітки, яка надавала йому досконале місце для схованки… і, якщо доведеться, нападу.

Він слухав, як нерівною доріжкою шарудять квапливі кроки. Ґабрієль побачить відчинені задні двері, але Чендлер не пустить його всередину. Щойно випаде вдала нагода, він стрибне на зловмисника і повалить його на землю.

Сержант витягнув пістолет із кобури. Користуватися ним не хотілося, але вони припускали, що Ґабрієль озброєний. «Тільки у крайньому разі», — нагадав собі.

Тінь боком посунула до задніх дверей. Чендлер згрупувався, приготувавшись до атаки.

Темна постать з’явилася у променях світла на ґанку.

— Тері?

Його приголомшений голос налякав жінку, і вона аж стрибнула вперед, наштовхнулася на сітчасті двері й вони відкинули її мало не йому в обійми. Відновивши рівновагу, Тері обернулася до Чендлера. Минуло майже три роки, але від її краси йому досі відбирало мову: грецька шкіра карамельного відтінку, дві темні круглі родимки на щоках лише підкреслювали її цілковиту привабливість. Обличчя Тері, як і в його спогадах, було ніби вишневий розмай навесні: воно вражало своїм пишним цвітом, але залишалося вразливим для будь-яких несподіваних змін погоди. Судячи з його виразу, зараз була рання весна; хмарний день, що міг вибухнути чим завгодно.

— Що ти робиш у тих грьобаних кущах? — кинула жінка.

Вік не стримував її язика.

— Що ти робиш у цьому грьобаному місці? — гаркнув він у відповідь. — Я мало тебе не застрелив.

Попри те що на підборах Тері мала лише метр шістдесят зросту, її гучний голос наповнив собою ціле подвір’я.

— У «Кемрі» закінчився бензин. Мені довелося проїхати кілька кілометрів автостопом. Я намагалася зателефонувати… — жінка змовкла. Чендлер припустив, що вона намагалася зв’язатися з Мітчем, але це їй не вдалося. — Дорогою мене кілька разів зупиняли копи. Хіба я схожа на серійного вбивцю? — поцікавилася вона зі слабенькою усмішкою.

Жінка підійшла до задніх дверей.

— Я хочу побачити дітей.

— Вони не тут. Залишилися у батьків.

— Що? — перепитала Тері. — Тобто вулицями розгулює серійний вбивця, а ти навіть не дивишся за ними? Це, Чендлере, частина того лайна, через яке я тебе покинула. Намагаєшся врятувати інших і жертвуєш власною родиною.

— Мені це зараз не потрібно. Діти в безпеці.

— Будуть у безпеці.

— Дай їм спокій, Тері.

— Ні. Я