Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Вони не заручники, Тері. І це не перемовини. Ти не можеш на них тиснути.

— Ні, це не перемовини. Це їхнє рішення. Але все це, — сказала вона, змахуючи рукою в повітрі, — це саме те лайно, від якого я хочу забрати їх подалі.

— Це лайно не трапляється весь час.

— Те, що ти залишаєш їх зі своїми старими? — самовдоволено вишкірилася жінка.

— Ні. — Чендлер похитав головою. — Те, що містом розгулює серійний… підозрюваний у вбивствах.

— Але я чула, що вони завжди з Пітом і Божевільною Керолайн.

Чендлер пропустив образу повз вуха.

— Краще щоб із ними нічого не сталося, поки ти відволікаєш мене.

— Якщо з ними щось станеться, то через те, що ти дав убивці втекти.

Чендлер глипнув на неї. Цю хибну інформацію Тері могла почути лиш від свого бойфренда. Навіть тепер вірить, коли Мітч здає його.

— Зв’язки всередині мають свої переваги, — вела далі Тері, знову зблиснувши слабкою усмішкою, і постукала пальцем по носу, який завжди був трохи завеликий для її обличчя і гостро стирчав.

— Залюбки дозволяю йому приєднатися до тебе, — озвався Чендлер, підштовхуючи жінку всередину будинку. Єдине, чого він зараз хотів, — забрати свої записки й поїхати геть.

Поки він запихав блокнот і кілька аркушів зі своєю писаниною до наплічника, Тері понишпорила в будинку.

— Тут трохи не прибрано. Дітям буде краще, якщо вони матимуть двох батьків, тобі так не здається? Мене і Мітча.

Чендлер не відповів. Зараз на нього чекала більша здобич. Він поклав наплічника із записами до машини. Жінка підійшла до пасажирських дверцят, та Чендлер не відчинив їх.

— Що ти робиш? — поцікавився він.

— Їду з тобою.

— Це справа поліції. Ти можеш піти пішки. Тут недалеко. — Відповідаючи їй, сержант відчув усередині дитяче, але приємне тепло.

— Мені здавалося, наче ти казав, що десь тут тиняється серійний вбивця? — нагадала Тері, задкуючи від дверцят із самотнім та вразливим виглядом.

Чоловік зауважив, як тепле сяйво перетворилося на лють. Вона знов впіймала його. Він не міг лишити матір своїх дітей розгулювати містом, коли десь неподалік чатує Ґабрієль. Відімкнувши дверцята, він розчахнув їх.

— Залазь. Але не базікай.

Тері нічого не пообіцяла і прослизнула всередину.

Поки він їхав до батьків, вона теревенила про те, що це гівняне містечко анітрохи не змінилося, сплескувала руками від гніву та розчарування, що взагалі довелося тут опинитися; ця споконвічна інтуїтивна манірність мала на меті додати їй соліднішого вигляду; Тері метала блискавки зеленими очима й шкірила зуби, завжди готова діяти.

Чендлер спекався її, передавши своїм батькам, попри те що жодній зі сторін це не сподобалося. Тері, як завжди, не могла контролювати гучність свого голосу й розбудила дітей, що прожогом кинулися їй в обійми. Чендлер слухав, як жінка обіцяла захистити їх. Коли Джаспер запитав, від чого, вона відповіла, що від лоскотального чудовиська, й побігла за малим кухнею. Чендлерові батьки дивилися на сина, чекаючи пояснень, тато навіть не намагався заховати рушницю. А він просто повідомив усім, що мусить іти.

41

Попри численні накази роз’їхатися, репортери продовжували стовбичити під відділком, намагаючись пробратися всередину, як напівпритомні зомбі. Мітч повернувся й узявся диригувати симфонією, перевіряв ниточки, про які телефоном повідомляли члени команди й місцеві жителі, взявши на себе більше відповідальності, ніж це колись вдавалося Чендлерові. Він навіть змусив ефективно працювати Ніка та Луку.

Дженкінс увійшов до інспекторового кабінету.

— Мітче?

Ендрюс здригнувся від цього неофіційного звертання, але не став мститися.

— Я мушу поговорити з тобою, — продовжив Чендлер. Схопивши із захаращеного стола черговий стос паперів, Мітч удав, наче читає їх.

— У мене є теорія щодо жертв, — незворушно вів далі сержант. Його колишній напарник, не виявляючи цікавості, перегорнув сторінку. — Імена жертв — усі вони якось пов’язані з Біблією. Його мотивувало щось релігійне, — сказав Чендлер. — Він щось згадував про це раніше — про те, що в дитинстві його покинули і батьки, і віра.

Мітчелл якусь мить продовжував вдавати, що читає, а тоді нарешті зауважив Чендлерову присутність і помахав йому перед носом купою папірців.

— Забудьте про свої теорії, сержанте, і спершу перевірте це.

— Для цього у вас є команда, — нагадав чоловік.

— І ви — її частина.

Чендлер приглушено засміявся.

— Я в ліпшому разі на лаві запасних. Куди ви мене посадили. І до речі, якщо вам цікаво, Тері вдалося дістатися до міста. У «Кемрі» скінчилося пальне, і їй довелося їхати до мене автостопом. Тері казала, що намагалася зв’язатися зі своїм бойфрендом.

Залишивши Мітча перевіряти рапорти, Чендлер пішов до камер і сів перед Гітовою, сподіваючись якось підтвердити свою теорію щодо жертв.

— Пане Барвелл?

Відповіді не було. Схоже, ніхто не хотів із ним розмовляти.

— Ґабрієль здався вам релігійною людиною? — Так само жодної відповіді.

— Пригадайте, як вас ув’язнили. Чи казав він щось, що видалося вам незвичним? Абсолютно незвичним. Чи молився він колись? Звертався до Бога? Хрестився? Чи згадував Господа чи ще щось таке?

Утомлений голос відповів:

— Що ще я можу вам розповісти?

— Це все, про що я хочу дізнатися.

Запала тривала тиша. Гіт сухо закашлявся. А потім голос знову прохрипів:

— Він щось казав про Бога. Точно не можу пригадати.

— Прошу, пане Барвелл… Гіте. Це нам допоможе.

Крізь шпарину в дверях пролунало розпачливе зітхання:

— Пам’ятаю, як він казав щось про те, що земля в дичавині така суха, наче проклята Богом, і це ніби його розлютило. Але ще він казав, що там гарно. Як було на початку, коли все було таким.

— На початку?

— Ага.

Знову ця фраза — «на початку». На початку чого? На початку його кар’єри вбивці? Невже він відчував, що мусить це робити? Ув’язнювати своїх жертв і знайомитися з ними. Може, вбивства для нього були звичайною роботою, яка йому навіть не подобалася?

— Чи згадував він ще щось про початок?

Гіт знову зітхнув.

— Ви маєте на увазі дитинство? Зважаючи на те, що він накоїв, я припускаю, що воно не було безтурботним, вам так не здається?

Після цього Барвелл змовк. Чендлер знову зайшов у безвихідь.

— Але він згадував якесь місце і казав, що це було «початком». — Від настороженості у Гітовому голосі сержант мало не підскочив.

— Яке місце? — перепитав він так само насторожено.

— Не знаю, — голос Гіта стихав, мить посвітління швидко минула.

— Будь ласка, спробуйте згадати, — попросив Чендлер.

— Я намагаюся, — збуджено й роздратовано огризнувся чоловік.

Чендлер відступив. Камерами розлилася тиша. Сержант почувався