Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це ти, — шепоче Вікторин і цілує середину долоні Мальви, вдихає запах її зап’ясть, запах землі після дощу, і щось у ньому тремтить, у найглибшій глибині, де нема вже ані Вікторина, ані Якуба, бо чим же є ім’я? Мальва прийшла до нього, хай би ким він був.
Дівчина нахиляється і цілує його в уста. Це триває довго, цілу вічність — надто коротко.
— Східний берег, східний берег! Я виграв! — Один із вельможних панів, низенький черевань, тішиться й підскакує, мов якийсь хлопчисько.
Потяг знову рушає. Ніде ані сліду винограду, бджіл чи птахів. Чари зникли, і ніхто їх не помітив. Хіба що це були жодні не чари, а звичайний сон. Локомотив зі свистом повідомляє про свій проїзд, колеса ритмічно вистукують.
А Мальви все немає і немає.
XLIV. ПРО ЧАРІВНУ ГОРУ
Повідають, що в Криниці провів Вікторин вісім років, бо лікарі обстукуванням встановили в його легенях маленьку вологу плямку.
Разом із паном Станіславом він зайняв кімнату в пансіонаті не найдорожчому, але й не найдешевшому, з вікнами, що виходили на бульвари. Товариство, що збиралося на водах, швидко сприйняло його як чоловіка без добрих манер, але оскільки випити він і любив, і вмів, та ще й жарт не раз підкидав — грубий, звичайно, але саме такі в товаристві є найсмішнішими, — то по недовгім часі завоював загальну симпатію. І поляків — бо Вікторин був добрим патріотом. І німців, оскільки аристократія — це одна родина. І чехів — бо пан Богуш, хоча й дотепний, ніколи над ними не насміхався, коли вони самі себе називали німцями. Ба Вікторин по-людському трактував навіть курортну обслугу, що великою мірою складалася з русинів, євреїв і подібних їм недолюдей, а для свого лакея наказав поставити окреме ліжко, наче той не міг спати на килимі перед каміном. Зажив цим собі репутацію ексцентрика і оригінала, але на таке заплющували очі, бо дрібні дивацтва — то прикмети величі.
Ходили розповіді про те, як однієї весни пан Богуш врятував шляхетну панну, Гелену Ромерівну. Ромерівна разом із двома такими ж шляхетними приятельками, начитавшись різних Міцкевичів і Байронів, купалася голою в Чорному Потоці. Вони хихотіли й плюскалися, наче качки, й не помітили навіть, що розбудили ведмедя, який дрімав неподалік. Ведмідь здавався таким само переляканим, як і дівчата, а коли ті почали пищати й верещати, мов навіжені, він став на задні лапи й заревів.
Невідомо, як би все скінчилося для панночок у купальні, якби дорогою не надійшов Вікторин зі своїм новим приятелем Юзефом Дітлем з Кракова. Простували вони від Голиці й Хрестової гори голою лукою, тільки де-не-де порослою молодими ялинами, тому побачили все здалеку. Надбігли з криками, а пан Богуш бахнув зі свого револьвера, без якого в гори не ходив. Бахнув не у ведмедя, бо це тільки розсердило б звіра, а Господу Богу у вікно. Звір, більше очманілий, ніж переляканий, чмихнув у ліс, аби тільки далі від криків, писків і пострілів. Панни були врятовані, а Вікторина Богуша нарекли героєм. Юзеф Дітль був маленький, присадкуватий і лисів на тімені, тож на героя не надавався, і про нього говорили менше.
Потім заскочили Вікторина в алькові панни Гелени, але оскільки обоє одностайно твердили, що не вставив, то скандалу не було.
Так минав день за днем, місяць змінювався на небі, пори року наставали одна за одною, а Вікторин констатував, що добре бути паном Богушем і перебувати на водах. Старанно плекав мокру плямку в легенях і навіть курити кинув, бо всі лікарі твердили, що куріння тютюну висушує легені від надміру вологи й збільшує їхню провітрюваність. Помітив також, що коли ти ситий, виспався і добре одягнений, то легко бути добрим і великодушним.
У першу весну перебування Вікторина на водах, одразу після Божого Тіла, пані Людвіка Горайська приїхала по пана Станіслава спеціально найнятим диліжансом. Бо хоча на курорті добре, але про фільварок треба дбати, а пан Станіслав не довіряв у цьому ані економові, ані уповноваженому. Нестор роду Богушів про жодні диліжанси чути не хотів і вперся, щоб повертатися потягом, бо в екіпажі тісно, трясе і хочеться ригати. Людвіка, незадоволена, відіслала диліжанс до Тарнова й наказала чекати там на приїзд потяга, аби потім мати можливість відіслати батька додому. Вікторин залишився сам, і велося йому непогано.
Ціле літо мандрував він по горах з Юзефом Дітлем. Дітль, кругленький, як краківський бублик, вивчав медицину й планував присвятити себе науковій кар’єрі, бо його непривабливий вигляд товариську кар’єру зовсім виключав, і ніхто не пророкував йому великого майбутнього. Молодого краків’янина особливо захоплювали мінеральні води, і він годинами міг говорити про джерела, воклюзи й мофети, яких на схилах Яворини Криницької було дуже багато. Дітль твердив, що подібні води можна знайти скрізь у Бескиді. Вікторин замислювався, чи і в його володіннях не вдалося б відкрити курорту. Може, приносив би він дохід фільваркові, і не треба було залежати від панщини? Юзеф охоче притакував цій думці: добре кажеш, Вікторине, закінчується час поміщицьких володінь, час батога й канчука, і час вам зрозуміти, що Польща — це не фільварок, коник і шабля. Поляки, якщо хочуть вижити, мусять бути сучасними, дивитися вперед, а не назад. Але для цього потрібні гроші, і якщо ви самі не навчитеся цих грошей заробляти, то прийде німець або жид, який зможе, і вас купить.
Слухаючи слова Дітля, Вікторин почувався далекоглядним і мудрим. Він готовий був навіть пробачити давні провини справжньому Вікторину Богушу, ну, може, крім того, що той відібрав у нього Мальву, і від того пробачення йому ставало легко на душі.
Восени все ж можна було відчути серед курортників дивну стривоженість. А на початку Адвенту рознеслася звістка, що у Варшаві вибухнуло повстання. Захоплено Бельведер, спалено Арсенал. Очі всієї давньої Речі Посполитої звернулися до столиці. Навіть Криниця в Галілеї вирувала, як вулик під час роїння. Кілька більш відчайдушних пацієнтів виїхали ще перед Різдвом, аби в Королівстві бити москаля. Вікторин залишився. Він не міг зрозуміти, навіщо панове шляхта, маючи все, чого треба для доброго життя, і навіть значно більше, прагнуть пхатися під російські карабіни. Бо навіть він, хоча й не навчався у військовій школі й ступеня офіцерського не мав, добре розумів, що панове цієї війни не виграють. Що цар винищить їх, як вошей. Але панове і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.