Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Через кілька місяців цар і справді розтоптав бунт сталевим чоботом і розтрощив його залізним кулаком. Ніхто вже не шептав прізвищ підхорунжих. І тільки й було того повстання.

У ті дні Вікторин почав читати книжки, які присилав йому зі Смажової Нікодем Богуш. Нікодем спершу здивувався, бо його брат ніколи не мав схильності до читання. Книжки, однак, присилав. А Вікторин читав — спочатку насилу складаючи літери й небагато з того розуміючи, але однак читав. Найохочіше «Монаха», «Пригоди Робінзона Крузо» і Вальтера Скотта. Занурювався в читання, марячи, щоб ніколи не спіткали його пригоди, про які він читав. Дуже цінував також анонімні порнографічні романи, які Нікодем перекладав з французької — теж анонімно — і видавав власним коштом. Поезії, натомість, не розумів і найохочіше копнув би особисто в дупу всіх тих новалісів, словацьких і байронів. Почав теж вести з Нікодемом розлоге листування, в якому обговорювали сюжети й ідеї, що містилися в книжках, а передовсім вказуючи на фабулярні неточності й неправдоподібності, підсміюючись над наївністю й дурістю автора, який подібні безглуздя понаписував. Особливо вподобали собі «Страждання молодого Вертера».

Воістину, — писав пан Нікодем, — якщо здійсняться ті неправдоподібні концепції, про які розводиться твій уповноважений Лоза, і буде впроваджено обов’язок ходити до школи навіть для найпаршивішого хлопства, треба буде впровадити список обов’язкової літератури для читання з бідолашним Вертером на чолі, аби вона їм оті школи до кінця обридила й аби тупа хамська маса після прочитання всього того цілком здуріла.

Ці спільні глузування дуже зблизили братів. Насмішки над іншими, так само як читання тих самих книжок, зумовлюють витворення дуже міцних уз. Від цього зближення влітку, після розгрому варшавського повстання, пан Нікодем тимчасово розійшовся з меланхолією і приїхав до Криниці. Може, мав також із цим щось спільного новий екіпаж, яким наймолодший із Богушів хотів похвалитися в товаристві. Бо, може, він і непримітна людина з одним маленьким сільцем, але їздити абичим — не їздить.

Вікторин навіть зрадів тому візиту, бо всі навкруг розмовляли тільки про політику, про цілковите придушення бунту царем Миколою і про репресії. Начебто повстання десь там ще жевріло, але ніхто навіть не вірив, що воно може дати бодай якісь наслідки, не кажучи вже про перенесення його до Пруссії чи до Галілеї. Деякі репресовані, ті, яким менше пощастило, наклали головою або були вивезені на якийсь таємничий Сибір, про який Вікторин знав тільки те, що він лежить далі, ніж сягають краї мапи, може, навіть далі, ніж країна Зміїного Короля, бо на Сибіру тільки крига, і замерзають навіть розповіді. Інші репресовані, яким більше пощастило або краще були влаштовані, покидали Конгресове Королівство й осідали у родичів або знайомих у Великій Польщі й Галілеї, як колись ветерани наполеонівських війн, а раніше конфедерати. Деякі потрапляли на курорти, де для підтримки здоров’я віддавалися шляхетним розвагам, таким як карти, бенкети, спокушання дам і залицяння до місцевих дівок. І привозили із собою цілу ту політику, якої Вікторин терпіти не міг, на якій не розумівся й розумітися не хотів.

Навіть Юзеф Дітль постійно гарячкував, хоча поляком був тільки по матері, батьком же мав австрійського німця, але фарбованого, бо від предків чехів. Добре, що хоч Нікодем Богуш політику мав у дупі, обходили його тільки книжки, власні ноги, які німіли, і меланхолія. Приїзд дідича Смажової порадував, однак, Вікторина зі ще однієї причини: з листування чітко було видно, що Нікодем не здогадується, що Вікторин не є його братом. І добре. Новий Вікторин Богуш після близько двох років у новій шкірі хотів замкнути вже ту книгу неспокоїв. Перестав навіть передивлятися вечорами зарості перед пансіонатом і закривати на ніч вікна на засув; чого ж боятися, якщо такий шмат часу минув? Зрештою — він пробачив провини справжньому Вікторинові, тож було б не по-християнському, якби і йому навзамін не пробачили.

Але політика й великий світ попри все прикотилися елегантним повозом Нікодема — в особі пана Домініка Рея. Цей дихав історією, як гірським повітрям, — повними грудьми, ковток за ковтком.

Одного дня брати Богуші, Дітль і Рей сиділи в салоні гарного Курортного дому, бо в пансіонаті було надто тісно для широкого духу пана Домініка. Пан з Емауса протягом останніх двох років трохи погладшав на обличчі, почервонів і полисів, зате запустив іспанську борідку, яка надавала йому гідності попри згадані вади. Нікодем трохи більше розтовстів і трохи більше зблід; нагадував добре вимішане тісто для вареників. Засіли в курильній кімнаті, навзаєм частуючи один одного найкращим тютюном, хто який мав. Пан Вікторин, побоюючись покращення стану легень, не курив, вживав тільки англійську табаку, суху і добре мелену, приправлену ганусом, бо лікарі твердили, що табака ніякого позитивного впливу на організм не має.

— А пан… отець чому з вами не приїхали? — запитав Вікторин.

— Захищають дім від народних героїв, — на обличчя Нікодема виповзла гидка водяниста посмішка. — Після того, як ти вигнав пана Винярського, старий зареклися, що більше жодного дармоїда під свій дах не приймуть. І ніяк не реагують на те, що його називають німцем. Бо, знаєш, останнім часом Галілея справді переповнена недобитками після варшавського повстання. У кожнім дворі по троє, по четверо сидить.

— У тебе теж?

— Ото сказав! Та вони на такого худопахолка, як я, навіть і не глянуть. Вони зараз герої, до будь-кого не підуть. І добре. А то тільки б надокучали, бенкети мусив би влаштовувати й полювання організовувати, а мені того не хочеться. Я волію послухати, як річка шумить.

— А казав, що тої річки не любиш, — зауважив Рей. — Що вона тебе в меланхолію вганяє.

— Бо вганяє. Але не казав, що не люблю.

— Так чи так, непатріотично себе поводиш. У мене в кожному дворі, як ти казав, по три ветерани сидять, а в Емаусі навіть чотири. Дуже веселе товариство.

— То чому ж ти сам на війну до Варшави не пішов, якщо аж такий патріот? — набурмосився Нікодем.

— А яке нам діло до Варшави? Варшава — це брудний гнійник, там більшу роль відіграють жид, німець і руський, ніж справжній поляк. Тому нехай у Варшаві діється, що хоче. Справжня Польща — це фільварок, коник і шабля. У Варшаві поляк задихнеться і зогниє. Але якби мені революція під вікнами вибухнула, якби це діялося в моїй Галілеї — о, я першим би до бою пішов.

— Шаблею Польщі не відберете, — сказав Дітль. — Ані сьогодні, ані через сто років. Польський орел постарів