Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

class="p1">Незабаром вони сиділи за столом і згадували колишнє. Тітка Людмила була говірка, за словом до кишені не лізла, тож до вечора виклала все про своє життя й узялася розпитувати Тамару, як вона жила, коли овдовіла й чому так сталося. Тамара не стала вдаватися у подробиці, стисло пояснила, як Марк поїхав у санаторій і загинув під колесами потяга.

— Це ж треба! Яке горе! Я на старості овдовіла, й то тяжко, а ти, Томо, лишилася сама з дитиною замолоду! — примовляла жінка. — Чому ж удруге не вийшла заміж? Така ж гарненька!

— Не склалося, — стенула плечами Тамара. — Доля така у мене.

Тамарі кортіло розпитати тітку Людмилу про свого батька, але та завела про нього мову тільки надвечір. Вона запитала в Галини, де зараз стара шафа, що колись стояла в цій однокімнатці.

— У мене, на літній кухні, — відповіла Тамара. — Навіщо вона вам?

— Добре, що збереглася! — полегшено видихнула тітка. — Я боялася, що ви її пустили на дрова.

— Там їй і місце! — пожартувала Тамара. — Але тримаю як пам’ять про наше минуле життя.

— От і добре. Звідти нічого не викидали? Її не переробляли?

— Ні. Вона в такому стані, як і була, коли стояла в цій квартирі.

— У шухлядах нічого цікавого не знаходили?

— Там я зберігаю наш сімейний альбом, каблучку, яку підібрала в день маминої загибелі й... усе! — перерахувала Тамара.

Вона змовчала про свої листи, бо вони зовсім не стосувалися тітки, а лише їх із Марком.

— Там є сховок, — стишивши голос, сповістила тітка. — Якщо ніхто туди не вліз, то в ньому має бути лист Уляни. Вона сказала мені про нього перед моїм від’їздом з країни та й попросила нікому з вас не говорити, аж доки вам не виповниться по сорок років.

— Нам ще немає стільки, — зауважила Галина.

— Знаю, але ж я не вічна, — зітхнула тітка, — можу піти, так і не виконавши обіцянку. Гадаю, сестра на мене не образиться.

— Що за лист? І чому така таємничість? — запитала Тамара.

— Як я зрозуміла Уляну, там написано, хто ваш батько. Мабуть, про нього Уляночка знала від Елі, але чомусь не хотіла вам зізнаватися.

— Але чому? — здивувалася Галина. — Ми залишилися сиротами, Баулі було нелегко нас піднімати...

— Дівчатка, я завинила перед вами, — заплакала тітка. — Я мусила лишитися тут і допомагати ставити вас на ноги, а я... Я поїхала влаштовувати особисте життя, думала, буду ростити своїх дітей, а Бог покарав мене, не давши їх.

Тітка схлипнула й утерла сльози. Тамара й Галина промовчали. Жінка знову попросила вибачення.

— Пробачаємо, — мовила Тамара. — Що було, те загуло. Як ви вважаєте, чому Бауля не звернулася по допомогу до нашого батька?

— Як то чому?! Мабуть, такий у вас «хороший» батько! — відповіла тітка.

Вони ще довго сиділи за столом. Сестри нарешті відчули, що мають родину. Від Тамари не сховалося, якими очима дивиться на Галину чорноокий Паоло (схоже, сестра йому сподобалася), а та ніяковіє, шаріється й опускає очі додолу. Додому Тамара на ніч не пішла. Вони з Галиною постелили собі на підлозі, обійнялися й швидко поринули у міцний сон.

Розділ 75

— Гадаю, два дні погоди досить, аби все підсохло. Збираймося на природу, — сказав Слава Марині.

— Згодна. Чекати ще кілька днів не будемо, бо може знову задощити, — погодилася вона. — Ось тільки як Тамару саму лишати?

— У неї ніби не все так погано, — промовив чоловік. — З нею зараз Галина, схоже, у них налагоджуються стосунки.

— Давно б так! Усе ж таки рідна кров. Як ти гадаєш, зателефонувати їй та запросити на відпочинок?

Марина дивилася йому в очі, і чоловік бачив щирість її пропозиції, хоча добре знав, як вона хоче побути з ним наодинці.

«Така жінка не зрадить і не покине, коли стане тяжко», — подумав він, а вголос порадив запросити Тамару.

Марина поговорила з подругою телефоном і дізналася, що та нікуди не поїде, бо до неї завітала родичка з Італії. Слава тим часом складав до машини все необхідне. Дорогою до міста чоловік згадав, що йому час оплатити проживання в готелі. Марині кортіло мовити, що не варто сплачувати, бо він однаково там майже не буває, але вона промовчала, побоюючись, аби чоловік не сприйняв таке її зауваження як втручання в його особистий простір.

Коли машина зупинилися біля готелю, Марина сказала Славі, аби він їхав сам, а вона забіжить додому, візьме потрібний одяг і взуття, а потім на своїй автівці заїде на хвилинку до Тамари, а звідти вирушить до нього.

— Стривай, як ти знайдеш мене? — запитав Слава.

— Я знаю, де те місце, — усміхнулася Марина. — Ми ж там відпочивали з Томою та Марком.

— Гаразд, тоді я ще встигну заскочити до супермаркету та дещо докупити, — погодився чоловік.

— Усе складається добре, — переконувала його Марина. — Доки ти розкладеш намет, я вже приїду. Без мене багаття не розпалювати! Згода?

— Як скажеш, моя королево! — жартома відповів він.

Марина зайшла додому, взяла спортивний костюм, кросівки, про всяк випадок теплий светр, забрала зі стоянки автівку та вирушила до Галини. Їй кортіло поглянути в очі Людмилі, яка відмовилася дбати про сиріт, коли ті лишилися без матері на руках бабусі-інваліда. Марина не розуміла, як вистачило жінці совісті об’явитися тільки зараз. Нехай Людмила виїхала з країни, але могла би хоч іноді надсилати дівчаткам яку копійчину! Ні, вона про них забула, за стільки років жодного разу не згадавши.

«Відчула старість і захотіла уваги й допомоги», — думала Марина, припарковуючи машину біля будинку, де мешкала Галина.

Людмила була вже зовсім не та — це відразу впало Марині в очі. Де й поділися її зверхність, зухвалість і самовпевненість. Навіть зовні жінка змінилася і стала схожою на свою сестру Уляну. Вона пізнала Марину, обійняла її та навіть зронила кілька сльозинок їй на груди.

— Як вам жилося, Людмило, на чужині? — запитала Марина.

— Доки був живий чоловік, непогано, — відповіла та. — А потім стало страшно лишатися в чужій країні, де нема нікого з рідних. Щоправда, мною опікується чоловіків син Паоло (ось і зараз він приїхав зі