Читати книгу - "Хто боїться смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не так багатослівно, — відповіла я і потерла лоба. Усе це було якось незрозуміло. Я почувалася якось незрозуміло.
— Вибач… Вибач мен… і, — прохрипіла Нууму. — Ми… всі від народження… несемо тягар. Д… дехто… більший, ніж… інші.
Зайшли Мвіта з Фантою. Мвіта поглянув на стіни, а тоді — на Нууму.
— Це Мвіта, — сказала я.
— Можна? — запитав Мвіта в Нууму. Вона кивнула. Він обережно допоміг їй сісти, послухав її грудну клітину та оглянув спину. — Стопи відчуваєте?
— Так.
— Як давно це з вами? — спитав він.
— З… тринадцяти років, — відповіла вона. — Але… з часом… стало гірше.
— Їй завжди доводилося ходити з ціпком, — додав Фанта. — Люди знають, що вона скарлючена, але з ліжка вона перестала вставати лише недавно.
— Сколіоз, — констатував Мвіта. — Викривлення хребта. Воно спадкове, але не завжди пояснюється спадковістю. Найчастіше трапляється у дівчаток, хоча у хлопчиків він теж буває. Нууму, ви завжди були худорлявою?
— Так, — підтвердила вона.
— Людей із худою статурою він зазвичай вражає сильніше, — пояснив він. — Ви так дихаєте, тому що у вас стиснені легені.
Поглянувши на Мвіту, я зрозуміла все, що мала знати. Вона помре. Скоро.
— Я хочу поговорити з Оньєсонву, — промовив він, узяв мене за руку й вивів.
У коридорі він тихцем сказав мені:
— Вона приречена.
— Якщо не…
— Ти не знаєш, якими будуть наслідки, — зауважив він. — Та й що це взагалі за люди?
Ми трохи постояли мовчки.
— Це ти постійно кажеш мені вірити, — за якийсь час сказала я. — Ти не думаєш, що нас сюди щось привело? Це Адині діти.
Мвіта насупився й хитнув головою.
— Вона ніколи не мала дітей від Аро.
Я пирхнула.
— Що тобі кажуть очі? Вони — її копії. І вона справді мала дітей. Коли їй було п’ятнадцять, вона завагітніла від якогось дурного хлопчиська. Вона мені про це розповідала. Батьки відправили її народжувати до Банзи. Народилися близнята.
Я повернулася до кімнати.
— Фанто, нам для цього треба винести її надвір, — сказала я.
Він насупився.
— Що ти…
— Ви знаєте, хто я така, — відрізала я. — Не ставте запитань. Я можу зробити це лише надворі.
Мвіта й Фанасі допомогли її винести, тим часом як Діті, Лую та Бінта пішли слідом, боячись запитати, що відбувається. Щоб замовкнути, їм було досить побачити скручену жінку.
— Покладіть її тут, — наказала я, показуючи на місце біля пальми. — Просто на землю.
Коли її клали, вона застогнала. Я стала на коліна біля неї. Я вже відчувала це і сказала всім:
— Відступіться.
А до Нууму сказала:
— Може бути боляче.
Я заходилася втягувати всю енергію навколо себе. Приємно було відчувати, що інші стоять так близько і так бояться. Приємно було відчувати таку сильну тривогу і любов її брата. Приємно було відчувати присутність Мвіти, якого не цікавило ніщо, крім мого добра. Я скористалася всім цим. Зібрала що змогла зі сплячого міста. Неподалік сперечалися брати. Займалися любов’ю п’ятеро пар, у тому числі — дві жінки, які кохали й ненавиділи одна одну. Щойно прокинулося немовля, голодне й вередливе. «Чи можу я це? — подумалося мені. — Я мушу».
Набравши достатньо енергії, я скористалася нею, щоб викопати якнайбільше енергії з землі. Те, що забирала я, неодмінно заміщувалося. Я відчула, як наливається теплом знизу догори моє тіло, мої руки. Поклала їх на груди Нууму. Вона закричала, а я загарчала, прикусивши нижню губу й силкуючись утримати руки на місці. Її тіло почало неспішно зміщуватися. Я відчувала її біль у власному хребті. Мені на очі навернулися сльози. «Тримайся! — подумала я. — Доки це не буде зроблено!» Я відчувала, як так і сяк перекручується мій хребет. Перестала дихати. І тієї ж миті до мене прийшло одкровення. «Я точно знаю, як зняти з Діті, Лую й Бінти джуджу Одинадцятого ритуалу!» Я відклала це знання у віддалений куточок розуму.
— Тримайся, — прошепотіла я самій собі. Якби я прибрала руки, від мене пішла б ударна хвиля, а її хребет залишився б викривленим. Мої руки охолонули. Настав час їх прибирати. Я була готова це зробити. Аж тут до мене звернулася Нууму. Не голосом. Це нам було не потрібно. Ми були з’єднані між собою, наче перебуваючи в одному тілі. Зізнатися в тому, в чому вона зізналася самій собі й мені, було неможливо без великої відваги. Я опустила на неї погляд. Губи в неї були сухі, потріскані, очі налилися кров’ю, а смаглява шкіра втратила блиск.
— Я не знаю як, — промовила я, обливаючись слізьми. Але я це зробила. Вміючи давати життя, я вміла й забирати його. Я подивилася їй у вічі ще секунду. А тоді зробила це. Сягнула духовними руками в неї, а не в землю. «Зелень, зелень, зелень, зелень! — тільки й думала я, витягуючи з неї зелень. — Зелень!»
До мене долинув крик брата Нууму:
— Що вона робить?!
Але він до нас не наблизився. Не знаю, що сталося б, якби він це зробив. Я тягнула чимраз сильніше, доки не відчула, як щось тріснуло і щось почало рватися. Її дух нарешті піддався. Він із високим радісним криком кинувся з моїх рук у повітря. Фанта знову зарепетував. Цього разу він побіг.
Небо перетворилося на вир кольорів, здебільшого зеленого. Дичавина. Дух Нууму полинув просто вгору. Я замислилася про те, коли вона повернеться. Часом вони повертаються, а часом — ні. Мій батько якось полишив мене з матір’ю на кілька тижнів, а тоді повернувся, щоб приглядіти за мною під час ініціації. Та й тоді він не затримався надовго. Не рухаючись, я зусиллям волі повернулася з дичавини до фізичного світу, і тієї ж миті Фантин кулак врізався мені в груди й відкинув мене назад. Мвіта відтягнув Фанту. Моя рука відірвалася від грудей Нууму, лишивши по собі слід із висхлого слизу.
— Ти її вбила! — заволав Фанта. Подивившись на тіло Нууму, він так жахливо заридав, що мені здалося, ніби моє тіло трощить на шматки. Діті, Бінта і Лую допомогли мені сісти.
— Я могла б її зцілити, — запевнила я, схлипуючи і трусячись. — Могла б.
— То чому ти тоді її
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.