Читати книгу - "Хто боїться смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я — ніщо, — заплакала я. — Мені начхати, що це зробило б зі мною. Нащо ще я потрібна? Я могла б її зцілити! — Мої скроні запульсували болем від ударів фантомного каміння. Лише завдяки друзям я досі не качалась у багнюці, наче нікчемна істота, якою почувалася. Нікчемна, як сірі жуки хвороби та смерті з Великої Книги, що приходили за малими дітьми людей, які вчинили жахливе зло.
— То чому ти цього не зробила? — ще раз запитав Фанта. Він уже стомився, і Мвіта його відпустив. Він обняв сестру, яка вже обм’якла й почала холонути.
— Вона мені… вона мені не дозволила, — прошепотіла я, тручи собі груди. — Я все одно мусила б її зцілити, але вона не дозволяла мені про це думати. Це був її вибір. Ось і все.
Мої дії були противними природному стану речей, хоча зараз, кілька тижнів по тому, я розумію, що це було на краще. Для мене найпершим наслідком моїх дій став майже нестерпний смуток. Мені закортіло роздряпати собі шкіру, вичавити собі очі, забрати власне життя. Я схлипувала і схлипувала, відчуваючи сором за матір, огиду до самої себе, бажаючи, щоб мій біологічний батько нарешті знищив моє тіло, пам’ять і дух. Коли це минулося, переді мною наче піднялася товста чорна смердюча запона.
Ми всі просиділи мовчки кілька хвилин. Фанта ридав над сестрою, Мвіта гладив його по плечі, я лежала зморена в багнюці, а всі інші витріщалися на нас. Фанта повільно підняв голову й подивився на мене опухлими очима.
— Ти лиха, — промовив він. — Хай Ані прокляне все, що тобі любо.
Він не просив нас піти. І ми, хоч і не обговорювали цього між собою, вирішили залишитися на одну ніч. Мвіта й Фанасі допомогли Фанті занести тіло всередину. Побачивши, що хребет у Нууму випрямився, Фанта знову заридав. Їй потрібно було тільки дозволити мені відпустити. Вона б вижила. Я трималася від Фанти якнайдалі, а також відмовилася заходити до будинку, воліючи поспати під відкритим небом.
— Ні, — сказала я Лую, яка захотіла спати надворі зі мною. — Мені треба побути на самоті.
Бінта з Діті приготували на кухні велику трапезу, поки Лую підмела по всьому будинку. Мвіта і Фанасі залишилися з Фантою, боячись, що він може вдатися до чогось нерозважливого. Я чула, як Мвіта навчав їх ритуальних співів. Я не була впевнена, що почула серед співу Фантин голос, але для того, щоб зазнати впливу тих співів, брати в них участь необов’язково.
Я розгорнула свій килимок для сну під засохлою пальмою. У кроні дерева гніздилися двоє голубів. Коли я посвітила у крону кишеньковим ліхтариком, вони зиркнули на мене згори вниз жовтогарячими очима. За звичайних обставин це б мене розвеселило.
Я пересунула килимок: не хотілося, щоб вони всю ніч обстрілювали мене какунцями. У мене боліло все тіло, та й головний біль повернувся. Він, хоч і не розійшовся на повну силу, був достатньо сильним, щоб я мимохіть замислилася про Захід. Якою я стану, поки ми туди дістанемося? За одну ніч я зберегла життя чоловікам, які спробували мене зґвалтувати, та позбавила життя Адину доньку.
«Часом добрі мають помирати, а жахливі — жити», — повчав мене колись Аро. Тоді я посміялася з цієї думки і сказала: «Якщо я можу цьому зарадити, то ні».
Мені в голову збоку врізався особливо важкий фантомний камінь, і я потерла скроні. Мало не почула, як розколюється мій череп. Я насупилася: цей звук лунав не в моїй голові. Кроки сандалій по піску. Я розвернулася. Поруч стояв Фанта. Я звелася на ноги, готова до бою. Він сів на мій килимок.
— Сідай, — промовив він.
— Ні, — відповіла я і голосно гукнула: — Мвіто!
— Вони знають, що я тут.
Я подивилася на будинок. Мвіта стежив за мною з вікна на горішньому поверсі. Я сіла поруч із Фантою.
— Я казала правду, — промовила я, коли терпіти його мовчання стало вже несила.
Він кивнув, зачерпнув у пригорщу піску і пропустив його між пальцями. Десь поблизу пролунало гучне «вжух» вловної станції. Фанта втягнув повітря крізь зуби.
— Той чоловік, — заговорив він. — Йому скаржаться, та він усе одно нікого не шанує. Не знаю, нащо йому вода зараз.
— Може, йому подобається увага, — припустила я.
— Може, й так, — погодився він. На наших очах до неба витягнувся тоненький білий стовпчик.
— Тут холодно, — зауважив він. — Чому б тобі не зайти всередину?
— Тому що ти мене ненавидиш, — сказала я.
— Як вона тебе попросила?
— Вона просто це зробила. Ні, не попросила. Прохання передбачає вибір.
Він стиснув вуста, зачерпнув іще пригорщу піску і жбурнув її.
— Вона якось мені казала, — зізнався він. — Багато місяців тому, коли вже втратила змогу вставати з ліжка. Вона сказала, що готова померти. Думала, що так мені стане легше на серці. — Він ненадовго замовкнув. — Вона сказала, що її тіло…
— Змушує її дух страждати, — доказала я за нього.
Він подивився на мене.
— Що вона тобі сказала?
— Я ніби проникнула їй у голову. Їй не потрібно було нічого мені казати. Їй здавалося, що я не можу її вилікувати. Їй треба було звільнитися від тіла.
— Я… Я був… Оньє, вибач… За те, що я казав і робив. — Він підтягнув ноги до грудей і опустив погляд. При цьому він трусився, намагаючись стримати тугу.
— Не треба так, — сказала я. — Випусти це.
Він розридався в моїх обіймах. Коли до нього повернувся дар мови, він був задиханий, як його сестра.
— Мої батьки померли. З жодним зі своїх родичів ми не близькі. — Він зітхнув. — Тепер я сам.
Він подивився на небо. Я згадала, як радісно полинув геть зелений дух Нууму.
— Чому ви ні з ким не взяли шлюбу? — запитала я. — Не хотіли дітей?
— Від близнят нормального життя не чекають, — відповів він.
Я насупилася й подумала: «Хто сказав?» Традиції сказали. Ох, як же наші традиції обмежують і відкидають тих із нас, хто не вписується в норму.
— Ти не… ти не самотній, — бовкнула я. — Ми впізнали тебе, щойно побачили. Впізнали твоє обличчя.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто боїться смерті», після закриття браузера.