Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я виходжу з офісу і нарешті вдихаю на повні груди. Співбесіда пройшла нормально, мене взяли на випробувальний термін в агенцію нерухомості. Це мало б радувати, але мене чомусь не тішить. Робота не така вже й погана, зарплата нормальна, колектив привітний, але… насправді це зовсім не те, що я хочу. Я б воліла і далі допомагати татові. Як не дивно, там — серед повного хаосу, у стінах льодової арени, я справді почувалася на своєму місці.
Щільніше загортаюся у пальто і йду вулицею, прискорюючи крок. Надворі свіжо, вечірні ліхтарі кидають довгі тіні на тротуар, місто живе своїм життям. І я живу. Байдуже, що зараз мені хочеться лягти прямо посеред тротуару й розплакатися. Це мине. Просто треба трохи… потерпіти.
А потім я бачу їх. Завмираю, боячись навіть кліпати — не хочу розігнати цей прекрасний міраж. Олівер і Хантер стоять біля мого під’їзду! Але як таке можливо? Галюцинації? Сон? Ні… у моїх снах Олівер розмовляє українською. Та й болю уві сні не відчуваєш, а тут серце стискається з такою силою, що у груди немов ножем б’ють.
Про всяк випадок, я озираюся — якщо поряд побачу ще якісь нереальні речі, то це все ж таки сон. Але окрім двох канадців у спальному районі Херсона нічого незвичного не спостерігається. Тоді звідки вони тут узялися? Поки я намагаюся не втратити свідомість, Хантер підіймає голову та зустрічається зі мною поглядом. Він широко усміхається і, не вагаючись ні секунди, рушає назустріч.
— Ооо, це вона! Ми не помилилися адресою! — його голос розрізає повітря, і перш ніж я встигаю щось сказати чи зробити, він міцно обіймає мене. — Я тебе спершу навіть не впізнав! Звик, що зазвичай ти у шапці та з кількома метрами шарфа навколо шиї.
Хантер відриває мене від землі й легенько крутить у повітрі. Я відчуваю тепло його обіймів, але все ще не можу повірити у реальність.
— Що… що ти тут робиш?! — нарешті випалюю, коли він ставить мене на місце.
— Ну, я ж не міг дозволити Маккею летіти через океан самому, — підморгує.
І тут мене нарешті наздоганяє усвідомлення.
Олівер. Прилетів. До мене.
Я переводжу погляд і… завмираю. Він стоїть трохи віддалік. Не рухається. Не говорить. Просто дивиться на мене. Виглядає так, ніби навіть дихати боїться. Блідий та розгублений. По-моєму, йому погано…
Моє серце починає гупати десь у горлі. Радість змішалася зі страхом. Я хочу втекти. Розвернутися і піти. Вдати, наче не помітила його.
Але його очі. Чорт забирай, його очі… Вони темні, наповнені тисячами емоцій, що змішуються в один погляд. Відчай. Надія. Благання. Я відчуваю, як всередині щось ламається, як стіни, які я так ретельно зводила, починають хитатися. Відчуваю тиск у грудях, тепло, що заповзає під шкіру, змішуючись з холодом останніх зимових днів.
— Аліса, — його голос ледь чутний, схожий на молитву.
Я відступаю на крок. Він навпаки робить крок вперед.
— Мені треба… Я маю йти, — шепочу, але слова беззвучно розчиняються у повітрі.
Олівер уже поруч, його рука простягається до мене. Повільно, обережно. Він ніби боїться, що я випаруюсь.
— Як ти почуваєшся?.. — мій голос тремтить, але я змушую себе закінчити питання. — Як твоє плече?
Я закусую губу. Що я роблю? Навіщо питаю? Його здоров’я не повинно мене хвилювати. Але хвилює. Його очі м’яко спалахують на долю секунди — це справжній удар під дих.
— Уже краще, — кривувато посміхається.
— Що ти тут робиш? — питаю, коли голос нарешті повертається до мене.
— Шукав тебе, — його відповідь проста. Без пояснень. Без виправдань.
Я хочу засміятися. Хочу закричати. Чорт забирай, я навіть не сподівалася, що ми зустрінемося знову! А він тут. Стоїть переді мною.
— Ти не мав цього робити, — мої руки стискаються в кулаки. — Тобі треба бути на реабілітації, а не тут.
— Спершу я маю реабілітуватися перед тобою, — зізнається він, і його очі – ті самі, які я хотіла забути – світяться відчайдушністю. — Я не можу без тебе, Алісо. Я спробував. І знаєш що? Це було жахливо.
Я відчуваю, як його пальці легко торкаються мого зап’ястка, і це, чорт забирай, найнебезпечніше, що могло статися. Бо я знаю: якщо він спробує ще раз, якщо скаже ще хоч одне слово, я зламаюся.
Хоча, можливо… я вже зламалася.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коефіцієнт надійності, Леся Найденко», після закриття браузера.