Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

class="p1">Гостра суспільно-­політична криза 2013—2014 рр., наслідками якої скористалася Росія для розгортання збройної агресії, була «запрограмована» повільним переходом Україн­ської держави та суспільства від радянського до демократичного режиму, внутрішніми суперечностями між призначенням таких інститутів демократії, як вибори, політична конкуренція і свобода думки, та поведінкою індивідів і цілих соціальних груп, які використовували ці нові можливості, зокрема, для поширення свого впливу і використання влади у власних цілях.

На зміну радянському уявленню про соціальну справедливість, в якій центральну і єдину роль відповідального гравця виконувала держава-­партія, мала прийти концепція правової держави, в якій справедливість тлумачилася як верховенство права і рівність усіх перед законом як носіїв однакових прав і обов’язків.

У системі правової держави принцип політичного плюралізму мав стати запорукою як колективної відповідальності за прийняті рішення, так і гарантією вільного вибору такого рішення з усього розмаїття запропонованих альтернатив. Принцип представницького народовладдя мав захистити від накидання суспільству волі з одного центру і водночас стимулювати прихід до влади осіб, найбільш здібних до виокремлення найважливіших інтересів своїх виборців та їх узгодження з інтересами інших, а також з уявленням про загальне благо і безпеку. Принцип дотримання правової процедури мав запобігати зловживанням проти чи під прикриттям волі більшості і формувати довіру до дій держави.

Натомість соціально-­економічну кризу 1990-х років супроводжував правовий вакуум, який заповнили принцип права сильного, нехтування колективними обов’язками заради особистої вигоди, релятивізація і фальсифікація волі більшості, розмивання меж між дозволеним і забороненим у всіх сферах життя. Внаслідок цього державна влада, її інститути використовувалися не для узгодження інтересів, а для вибудовування ієрархії та зайняття якнайвищих щаблів. Отже, політична боротьба перетворювалася на «гру з нульовою сумою», в якій перемога сприймалася як право монополізувати всю суспільну владу, а поразка прирівнювалася (і могла призвести) до втрати фундаментальних прав.

За таких умов поняття націо­нальної безпеки могло привернути увагу як важливий складник загальнонаціо­нального порядку денного тільки в разі зовнішньої загрози. Та оскільки їх начебто не було, органи, покликані захищати націо­нальну безпеку, мали або деградувати й перетворитися на формальні бюрократичні структури, або зберегти свій професійний профіль шляхом пристосування до ситуативних потреб тих, хто тимчасово опинився в статусі переможця.

Важливо зазначити, що з переліченими вище вадами переходу до демократії стикнулися всі посткомуністичні краї­ни.

Вихолощення демократичних інститутів стало одним із чинників авторитарного повороту, зокрема, в Росії і становлення «демократичного фасаду»[1]. Тож пострадянський політико-­правовий вакуум у Росії у першій половині 2000-х років був заповнений відродженим неорадянським суспільним договором, згідно з яким держава знову брала на себе відповідальність за загальний добробут і відродження смислу існування (місії) російської державності в обмін на абсолютну політичну лояльність громадян. У зовнішніх відносинах новий російський режим застосовував схожий принцип обміну лояльності на політичну та економічну підтримку.

«Демократичний фасад» у внутрішній політиці мав доповнюватися фасадом «рівноправного партнерства» у зовнішній. З іншого боку, для надійного закріплення васального характеру відносин з колишніми радянськими республіками російське керівництво потребувало слабких лідерів на чолі нових держав, які спиралися б не на волю більшості та сильні державні інститути, а були б або заручниками виснажливої внутрішньополітичної боротьби чи ще більш виснажливих зусиль, спрямованих на придушення і контроль інтересів своїх народів.

Тим часом в Украї­ні, в умовах нормативного вакууму, розгорталася політична боротьба навколо фундаментальних принципів державності. Змагання відбувалося між проектами «ліберально-­європейського майбутнього», «неорадянського відродження» та «націо­нального відродження». Однак політичні сили, які стояли за кожним із проектів, не пропонували громадянам раціональну оцінку переваг і вад запропонованих альтернатив державного та суспільного розвитку, апелюючи до уявлень, мотивацій та емоцій, в які україн­ське суспільство поринуло одразу після виходу з СРСР.

Зокрема, проекти бажаного устрою Украї­ни пристосовувалися до домінуючої патерналістської установки — очікування «сильної руки» та відмови від особистої громадянської відповідальності. Задля мобілізації електоральної підтримки своїх проектів політичні сили використовували низьку довіру населення до більшості соціальних інститутів, гострі суспільно-­політичні суперечності (кліважі) та конфліктуючі колективні ідентичності. Внаслідок застосування однакових політичних технологій стиралися межі між різними проектами, що призводило до зниження суспільної довіри до будь-­яких варіантів майбутнього. Слабкі державні інститути ставали мішенню популістських політичних кампаній, що підривало їхню легітимність.

Побудова «демократичного фасаду» в Украї­ні зумовлена також деградацією партійної системи. Політичні партії, які під час демократичного переходу мали стати головними суб’єктами політичної відповідальності, джерелом кадрів і виразником інтересів народу, перетворилися на «політичні машини», що обслуговували процес творення олігархічного консенсусу та захоплення олігархічними групами державних інститутів. Відповідно, вибори втрачали в очах громадян своє значення як механізм приведення до влади кращих та вибору напряму суспільного розвитку, перетворюючись на інструмент легітимації тієї чи іншої форми олігархічного консенсусу.

Найглибше розчарування у демократичних інститутах зафіксовано у 2008—2009 рр., що зумовлювалося не тільки економічною кризою як провалом проекту «ліберально-­європейського майбутнього», втілення якого декларували сили, що прийшли до влади внаслідок Помаранчевої революції. Напередодні президентських виборів 2009 р. 69 % громадян вважали, що участь у виборах не дає можливості впливати на прийняття рішень, тоді як на початку 2005 р. протилежної думки дотримувалися 53 % (КМІС, IFES).

Режим «демократичного фасаду» протягом 2010—2013 рр. розмивався тими ж силами, які спочатку сприяли його утвердженню та зміцненню. Вплив на вибори та допуск до процесу прийняття державних рішень перетворюються на джерело збагачення і стають новими об’єктами перерозподілу і навіть обмеженої конкуренції. При ослаб­леності структур, які мали б відповідати за законність та безпеку і стежити за дотриманням гравцями певних усталених правил, така конкуренція поступово розмиває олігархічний консенсус і/або водночас провокує до монополізації влади і ресурсів.

Нові будівничі україн­ського варіанту «демократичного фасаду» припустилися низки помилок. По-­перше, замість зміцнення незалежності державних інститутів відбувалося їх подальше поглинання групами інтересів. Це призвело до того, що легітимність нового режиму підривалася невідповідністю зобов’язань влади реальним соціально-­економічним умовам (чого не сталося у Білорусі чи Росії внаслідок авторитарного повороту). Особливою рисою стало зростання відчуття незахищеності, зокрема, у питаннях приватної власності, від посягань держави в особі корумпованих чиновників та правоохоронців. Корупція із зручного механізму вирішення проб­лем перетворювалася на додатковий, важкий і нерегламентований податок.

По-­друге, попри очікування, розчарування у політиках, які виконували роль носіїв демократичних цінностей, не призвело до зневіри у самій демократії. Навпаки, протягом 2010—2012 рр. частка громадян, які вважали демократію найкращим устроєм, зросла до 46 %; при цьому 45 % вважали, що Україна не є демократією (протилежної думки дотримувалися лише 25 %), а 56 % тією чи іншою мірою були стурбовані політикою В. Януковича щодо згортання прав і свобод (КМІС, IFES).

На тлі фасадної демократії надмірних масштабів сягнула централізація влади, негативний вплив якої виявився передусім у незбалансованості системи територіальної організації, декларативному місцевому самоврядуванні. Це призвело до поширення відцентрових тенденцій, відсутності