Читати книгу - "Перлини української класики"

– Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! У тебе й до того розуму та хисту нема, – кричала Мелашка.

– У тебе вже розуму, як у дірявому горшку; стільки, як у твоєї свекрухи! – кричала Мотря, взявшись за два кілки і висунувшись у Лаврінів двір.

– Що я тобі винна, що ти мене потріпуєш? – крикнула Кайдашиха і кинулась до тину так швидко, що Мотря покинула кілки і оступилась од тину.

– Оддайте мені коня! – крикнув Карпо після всього, – бо як не оддасте, то я й сам візьму!

– Ба не візьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати, – обізвався Лаврін.

– А завіщо я буду тобі платить? Твої свині скакають у мій город, а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів, – гукнув Карпо.

– Ба не оддам! Про мене, йди у волость позивати, – кричав Лаврін.

Карпо стояв блідий, як смерть. У його голові трохи шуміла горілка. Він вхопив дрючка, скочив через тин i кинувся до хліва. З хліва в дірку, вище од дверей, виглядала смирна коняка з добрими очима. Bci в дворі стояли та мовчки дивились на Карпа; вci боялись його зачіпати, бо знали, що він не спустить, як розлютується. Одна баба Кайдашиха кинулась до хліва й заступила двері.

Карпо вхопив матір за плечі, придушив з yciєї сили до хліва i крикнув як несамовитий:

– Нате, їжте мене, або я вас з’їм!

Карпо затрусив матір’ю так, що легенький хлів увесь затрусився. Баба заголосила, випручалась та навтьоки з двору. Карпо погнався за нею з дрючком. Але стара була прудка i так покатала з двору, як мала дівчина. Важкий Карпо в здорових чоботях ніяк не мiг догнать матері.

– По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око! – кричала з двору Мотря.

Лаврін з Мелашкою побіг слідком за Карпом оборонять матір.

Кайдашиха побігла з гори i добігла до ставка. Карпо наздогнав її. Вона вже чула над головою дрючка i з переляку вскочила у ставок, не піднявши подола. Карпо добіг до води та й спинивсь.

– Не так шкода мені матері, як шкода чобіт! – гукнув він на березі.

– Ґвалт! Рятуйте, хто в бога Bipyє! Ой, утопить мене, – кричала баба, стоячи по коліна у воді.

– Та не втопишся, бабо, бо навіть i серед ставка старій жабі по коліна, – сказав один чоловік, що напував воли.

Карпо плюнув у воду, вернувся додому та й пішов у клуню спати. Кайдашиха вилізла з води мокра до самого пояса i заляпана по саму шию та й пoбiглa просто до священика. Вона йшла через село й голосила та жалілась людям на сина, на Мотрю.

Лаврін, Мелашка, їх діти і юрба людей – усі йшли слідком за бабою через село. Кайдашиха прийшла до священика і почала плакати та жаліться на Карпа і на Мотрю.

– Батюшко! Зосталась я сиротою, і нема кому за мене оступитись. Мотря вибила мені око, а Карпо трохи мене сьогодні не втопив.

Священик одіслав Кайдашиху в волость. Вона пішла у волость. Слідком за нею йшли люди й діти. У волості присудили або дати Крпові десять різок, або заплатить матері п’ять карбованців, як тільки Карпо не перепросить матері і не помириться з нею.

Карпо надвечір проспався. Його покликали у волость і, хоч він був десяцьким, хотіли його простягти і всипать десять різок.

Карпові стало сором. Він не робив панщини, і його пани не били. Він перепросив матір, і між двома Кайдашенками знов настав мир. Щоб свині не скакали через тин, вони восени перекопали батьківський город ровом, ще й дерезою обсадили.

Знов почалася згода між Кайдашенками. Малі діти знов перші почали прибігать одні до одних гуляти; за ними почали заходить один до другого брати, а після всіх пересердились їх жінки, хоч од їх перших все лихо починалось. Брати зовсім помирились, і Лаврін держав до хреста Карпову дитину.

Минула зима. Знов настало літо. Золоте літо несло за собою нелад між Кайдашенками. Той нелад знову почався за грушу.

Як громада ділила між братами двір старого Кайдаша, до Карпової половини одійшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була Лаврінова. Ще хлопцем Лаврін прищепив своїми руками щепу на старому пні. Груша погналася вгору, як верба. Батько подарував Лаврінові ту грушу на багату кутю тоді, як Лаврін чхнув за вечерею. В сім’ї всі звали ту грушу Лавріновою. За це знали всі на кутку.

Груша росла широко й високо і довго не родила. Сам Лаврін натякав Карпові не раз і не два, що в Карпів двір одійшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було.

На біду того літа груша вродила, та ще й дуже рясно. Груші були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в цілому селі. Груш уродило так рясно, що гілля аж гнулось додолу.

Лаврінові діти довідались, що та груша не дядькова. Хоч стоїть у дядьковому городі, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все розказала й намовила їх полізти через тин та нарвать груш.

Діти тільки того й ждали. Хлопці полізли на грушу та й давай трусить, а дівчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тітка Мотря.

– А нащо це ви рвете наші груші! – крикнула Мотря на небожів та небог.

– Еге! Це не ваші груші. Бабуся сказали, що це груша батькова, а не дядькова, – говорили діти та все збирали груші.

– Ось я вам дам груші! Зараз повикидайте мені груші з пазух, бо я нарву кропиви, та позадираю вам спіднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втікати.

Мотря кинулась до кропиви. Діти підняли ґвалт і кинулись на тин, як котенята. На їх крик вибігла з хати Мелашка.

– А навіщо оце ти, Мотре, б’єш моїх дітей? – спитала в Мотрі Мелашка.

– За те, щоб не крали моїх груш, – обізвалась з-за тину Мотря.

– А хіба ж це твої груші? Це наша груша; хіба ж ти не знаєш, чи що? – говорила Мелашка.

– Ще що вигадай! На нашому городі та виросла ваша груша! Це, мабуть, свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці кислиці, – говорила Мотря.

З хати вийшов Лаврін і почав оступаться за дітей. Він кричав до Мотрі, що то груша його, що про те знає все село, що його діти мають право рвати груші, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собі з хати й вже лаяла Мотрю на всю пельку.

– Ідіть, діти, та рвіть груші сміливо! Це ваша груша, – говорила до дітей Кайдашиха.

– Нехай тільки влізуть у мій город вдруге, то я їм ломакою ноги поперебиваю! – кричала Мотря.

А груші висіли, як горнята, та жовті, як віск! Лаврінові діти дали б їм гарту, хоч би вони зовсім були чужі, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвать.

Діти знов полізли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем і побила дітям спини.

На Лавріновому дворі піднявся ґвалт. Через тин лаялись вже не жінки, а чоловіки. Лаврін доказував, що то груша його, бо він її прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городі.

– Коли вже на те пішло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, йди позивай мене у волость, – говорив Лаврін.

– Ба не дам i половини, бо груша росте на моїй землі. Мало чого там батько не говорив колись, – говорив Карпо.

А діти все лазили в дядьків огород, а Мотря все частувала їx різкою. Брати мусили йти у волость. У волості присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврінові або щоб одгородив до Лаврінового двору грушу із землею на два аршини та й продав Лаврінові ту землю навіки.

– Авжеж! Так оце продам два аршини землі! – кричав Карпо. – Я й Лаврінових грошей не хочу i землі не дам. Про мене, нехай приймає coбi грушу на свій двір, – говорив Карпо.

– Але ж, чоловіче, груші не можна прийнять, – говорив у волості голова, – а рубати доброго дерева rpix. Давай щороку половину груш Лаврінові, та й ідіть coбi з богом.

Лаврін i Карпо вийшли з волості i нібито помирилися. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лаврінові.

Прийшли