Читати книгу - "Дім для Дома"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я ніколи не чув панахиди. Коли відспівували Велику Ба, мене випровадили на вулицю (чи то вони полковника випровадили, а пес — як завжди, тільки причина, бо хто зважає на пса?). І на похороні комуніста, що жив поруч із Ціликами, ніхто не співав — тільки грав військовий оркестр. Тоді ми зі старим удавали, що просто вийшли гуляти. Полковник теж пам’ятає цей трюк — так, ми йдемо вдавати прогулянку й цього разу. Мені не шкода бути за прикриття.
Тільки полковник тепер йде повільно, та і дійти треба далі. Ми підходимо якраз тоді, коли чоловіки виносять труну. Знати би ще, хто ж з них Юрась? Я чомусь сподівався, що впізнаю його за запахом. Запахом дому і матері, хоч як вдається тому Нью-Йорку затирати сліди.
Пані Віру несуть до автобуса. Автобус смішний: вилуплені від праці на міжміських маршрутах очі, подерті боки. Ось так. Ну, а що ви думали? В цій країні навіть якщо живеш у помешканні з мармуровими сходами чи люстрами з богемського кришталю, на кладовище все одно везуть в ЛАЗі із вилупленими фарами.
Ми з полковником ховаємося серед нечисленних сусідів — не знаю, щоправда, від кого. Хіба що від пані Віри — але вона, здається, не дивиться.
Тоді й з’являється чоловік з валізою. Пахне потом і літаками, і коньяком дешевим. Рейс із Нью-Йорка, певно, затримався. Юрась розгублений.
— Вона вже там, — підказує хтось, вказуючи йому на автобус.
Та чоловік і далі чомусь вагається. Може, давно не бачив таких смішних?
Я принюхуюсь — чим він пахне, крізь довгий цей переліт і коньяк? Має ж бути в ньому ще щось. Ну хоч щось. Я ж насправді теж, разом з малою, так давно хотів познайомитися з цим чоловіком.
Полковник тягне мене назад.
— Дом! Не можна!
І Юрась кидає погляд на мене. А тоді наважується — заносить валізу до смішного автобуса. Мабуть, боїться віддати її сусідам, чиї обличчя вже й не згадає.
Так їдуть: автобус із вилупленими очима, соснова труна та американська валіза. Юрась вмощується на сидінні навпроти доньки, простягає їй руку поверх труни. Маруся, звісно, не бачить. А він чомусь не здогадується торкнутись її руки. Автобус рушає, і я не бачу, чи Оля підкаже їм — чи мала подасть батькові руку?
Хай там як, ось так вони й познайомилися нарешті.
Звісно, Юрій Андрійович вижив 11-го вересня. Ризик був невеликий — замість власної фірми на сто п’ятому поверсі насправді було жовте нью-йоркське таксі. Юрась просто пожартував, похвастався доньці — і забув, що збрехав. Він обов’язково би подзвонив раніше, якби тільки міг подумати, що хтось за нього аж так хвилюється.
Та Маруся теж наче виявилася ще й якою брехухою. «Чому ж ти мені не сказала нічого? — дивувався батько. — Ми ж говорили по телефону. Якби ж я знав...»
— Він не знав, — шепоче мені Маруся. — Тато справді не знав. Справді.
Так-так, звісно, звідки б йому дізнатися? Це все пояснює. Пояснює, чому батько надіслав Марусі «Нью-Йорк» — скляна куля зі Свободою та неушкодженими ще Близнюками досі стоїть на підвіконні в квартирі на Лепкого.
— Він просто не знав, що я не бачу. Йому ніхто не казав. Він питав: «А як у Марусі справи?», а пані Віра, царство небесне, відповідала: «Нормально. Як завжди!» І батько не знав... Я ж теж не сказала йому нічого такого.
І я відповів би Марусі, що батько її не дуже й розпитував. Але я не говорю, тому що тут скажеш? Люди так часто «просто не знають» того, чого просто не можуть не знати, — час уже й звикнути.
Речі, що вижили
Маруся завжди любила бути поруч із матір’ю — попри надмірну опіку, попри всі наші секрети та втечі. Колись давно вона уроки історії слухала на останній парті, а потім просила — Оля і досі згадує, — «мамо, розкажеш ще раз все, як було?» І мати розповідала, вже вдома, як казку на ніч.
А тоді ми мерзли й обливалися потом у бляшанці кіоску — вслухалася в іншу бувальщину, справжню, незаперечну.
Тепер — обережно пересуваємось антикварною лавкою. В крамниці все одразу — речі й історії, в найдивнішому поєднанні.
Та я ось що думаю. Я тут або помру, або виживу й вже тоді — звикну. Мене не хвилюватиме вже нічого — ні в місті, ні, певно, в цілому світі.
У крамниці зачинені вікна: Генріх вважає, волога та вітер шкодять старовині. Тож минуле заносять і заносять всередину, а втекти йому — нікуди. Сліди зливаються в довгу історію — зовсім безглузду, без координат часопростору. Паморочиться в голові. До вечора перестаєш чути, читати — тому ще й можеш дихати. Та історики ж не бояться минулого, а льотчики — висоти. Тож, мабуть, я маю шанси на справжню байдужість. Одного дня я вже не зважатиму на сліди.
— Мамо, а це що? Не можу впізнати...
— Не розбий тут нічого! — замість відповіді кричить доньці антикварка.
Бо ж хто вона ще тепер, наша Оля — вона антикварка. Вона пахне цим мішаним пилом і чужими, до бультер’єра чужими, речима. А грошима вже пахне давно, ще з часів кіоску — тільки тепер прибуток належить їй. Вона більше не пахне, як Мама Оля.
Зазвичай діти віддаляються, відпускають, відштовхують своїх матерів. Оля ж сама виростає зі священного для людей, але замалого їй слова — «мама». Віддаляється від Марусі, і страшно, хоч думаєш, ні, ніколи не відштовхне, але все-таки це різке «не розбий тут нічого!» лякає Марусю. Можливо, їй навіть здається, наступної миті матір крикне так само, як люди на вулиці: «Що, не бачиш, куди ідеш?» Так, вона все ще не бачить, а значить, мусить запам’ятати.
Антикварка ніби випадково торкається брошки в себе на грудях — срібні пелюстки, гранатова серцевина, харківський ювелірний, 61-й рік — перевіряє, чи не розстібнулася часом — не розстібнулася. Тільки дарма поколола палець. Жінка зітхає, береться розбирати ще одну коробку із мотлохом. Таке враження, останнім часом Генріх знаходить їх на сміттєзвалищі. Вже здається, нічого не буде — аж ось, радість для невибагливих нумізматів. Ольга командує помічникові: записуй.
— Так, десять злотих, 1933-й... П’ятдесят — 39-й. 1941-й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім для Дома», після закриття браузера.