Читати книгу - "Інтернат"

лізе кудись під крісло, риється в залізі, знаходить підсумок від протигаза, дістає звідти ножа, соває його Паші, колодкою вперед, далі нишпорить у підсумку. Паша тримає в руках ніж, помічає на лезі згустки рудої крові й думає: що ж він ще дістане? А військовий дістає щось важке, загорнуте в газету з рекламними оголошеннями, і Паша розуміє, що це може бути будь-що: можливо, шматок динаміту, можливо, відрізана ось цим ножем печінка ворога — будь-що. Військовий, не поспішаючи, розгортає пакунок, шар за шаром, ніби зриває бинти із засохлої рани, і дістає звідти шматок вугілля, обліплений вогким ґрунтом.

— Знаєш, шо це? — кричить, соваючи шматок Паші під носа.

— Вугілля? — недовірливо запитує Паша.

— Вугілля! — заперечливо кричить йому військовий. — Дай сюда!

Забирає в Паші ножа й починає зчищати з каменя налиплу землю. Потому простягає камінь Паші.

— Бачиш? — питає.

Паша приглядається в сутінках, поправляє окуляри. Камінь і камінь.

— Не бачу, — зізнається.

— Папороть, — кричить військовий. — Це папороть.

Паша повертається до розбитого вікна і під густим жовтим світлом місяця помічає візерунки — ледь помітні, мовби прокреслені грифелем, витиснуті на твердій кам’яній поверхні. Торкається пальцями й відчуває ці холодні кам’яні рубці, відчуває тонкі западини й зрізи на поверхні каменя. Які дивні малюнки, думає, хто міг усе це накреслити?

— Це папороть, — повторює металевоголовий. — Їй мільйон років. Ось тобі скільки років? — питає він Пашу.

— Тридцять п’ять, — розгублено відповідає Паша.

— А їй — мільйон, — нагадує військовий.

— І шо? — не розуміє Паша.

— І хоч би шо, — пояснює йому військовий, як маленькому. — Мільйон. Ми з тобою ще не народились, а їй уже був мільйон років. Ми з тобою здохнемо, а вона далі десь лежатиме собі. Історія, розумієш? Ось оце — історія. А ми з тобою — не історія: сьогодні ми є, завтра нас не буде. Це я в музеї взяв, — пояснює.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Для чого шо? — з притиском перепитує його військовий.

— Для чого взяв? — пояснює Паша. — Хай би лежала в музеї.

— Так немає музею, — терпляче кричить йому військовий. — Розбили його. Сміття одне залишилось. Та й те поплавилось. А ось папороть уціліла. Ти ж учитель, правда? — перепитує він, мовби забув.

— Ну, — відповідає Паша роздратовано.

— Візьми, — показує військовий на камінь. — У вас же там є якийсь музей. Чи кабінет географії. Хай там буде. Їй же мільйон років. Не гнити ж їй у землі. Ладно?

— Ладно, — кричить Паша.

— Візьмеш?

— Візьму.

— Ну, спасибі, — полегшено видихає металевоголовий, ховає ножа кудись під крісло й витирає руки мокрим газетним папером. — Спасибі.

Виходять на повітря. Паша торкає малого за плече. Той допитливо підводить голову, мовляв, як там, поговорили?

— Поговорили, — пояснює Паша. — Поговорили.

Військовий підходить, мовчки тисне обом руки. Паша хоче щось сказати на прощання, але слів не знаходить, кидає камінь до рюкзака, кладе малому долоню на плече, підштовхує вперед. А вже коли відходять, військовий кричить їм у спину.

— У мене тітка в музеї працювала, — кричить. — Тепер ось не буде музею.

— Погано, — говорить Паша тихо.

— Погано? — несподівано розуміє його військовий.

— Погано, — не заперечує Паша.

— Далі буде гірше, — запевняє його військовий.

Піднімається назад у салон, сідає коло вікна, ховає голову в шубу. Спить, здогадується Паша. Або плаче.

Місяць розмащується небом, рухається в бік ночі, залишає за собою пустку й чорноту. Слід іти, згадує Паша, слід вибиратися додому. Пружина гостро вганяється в серце, жене вперед, нагадує йому про час, якого стає все менше. Вода в калюжах підмерзає, береться гострою кіркою. Малий прослизає під стіною, Паша просовується за ним, ідуть далі вулицею, поміж військових, яких стає все більше: чорні западини під очима, запалені очі, пересохлі роти і крик — різкий, голосний, незадоволений, — за допомогою якого вони пробують порозумітися. Під’їжджає новий транспорт, буси, побиті осколками, легковики, вимащені глиною, вантажівки з бойовими гаслами на бортах, все нові й нові бійці вилазять із кабін, зістрибують із кузовів, вибираються крізь розбиті вікна, все відчутнішим стає запах диму, запах поту й пороху, все важче стає пробиратись уперед, оминаючи застиглі постаті. Але Паша пробирається, наполегливо проштовхується, розуміючи, що малого добре було б погодувати, і варто було б залишити десь у теплі, і слід було б знайти якийсь транспорт і спробувати дістатись додому. Бо якщо він, Паша, може ще якийсь час штовхатись ось тут, на мокрому вітрі, під жовтим місяцем, то на скільки вистачить малого — ніхто не знає, і краще було б не ризикувати, не випробовувати долю. Адже якщо з малим, не дай боже, зараз знову щось почнеться, просто незрозуміло, куди бігти й кого кликати. Тому найкраще — вибратися звідси, знайти таксі, поїхати додому, забути це все і не згадувати. Можна все це забути? — запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі. Звісно, що так. Я про все забуду, переконує себе Паша, і малий теж забуде. Не треба йому всього цього пам’ятати, ні до чого йому цей запах сірки й сирого людського м’яса, не варто йому згадувати цей бруд під нігтями. Людина не має тримати в пам’яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити? Він усе забуде, з ним усе буде добре, він забуде про інтернат, про сирітство, про відчуття замкнутості, з яким прокидаєшся в чорному підвалі. Хай краще згадує щось хороше, щось, що не викликає ненависті й відчаю. Запах дому, або запах дерев на подвір’ї, або запах відлиги — січневої, тривалої, що пахне рікою. Він згадуватиме відлигу, запевняє себе Паша, обов’язково згадуватиме. Жодної крові, жодного металу. І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й упевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів, і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився. І їжа йому тепер усе життя відгонитиме інтернатською їдальнею, і сни його будуть повнитися сирітськими голосами, і жінки йому нагадуватимуть його подружок із бункера — нафарбованих і заплаканих, і нічого він із цим не зробить, і ніхто йому в цьому не допоможе. І єдине, що можна зробити, — дотягнути його зараз додому, викупати, напоїти солодким чаєм і покласти спати. Хай відсипається, хай спить, скільки зможе, скільки йому спатиметься, скільки його не полишатимуть сни.