Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Стережися, щоб, кінець кінцем, тебе не заплутала в тенета якась вузька віра, якесь жорстоке, невблаганне безумство! Бо тепер тебе спокушає і зваблює все вузьке і жорстоке.

Ти загубив мету: лишенько,— яким жартом або покутою ти надолужиш цю втрату? А заразом — ти втратив ще й дорогу!

Бідний, завіяний і замріяний, стомлений метелику!

Хочеш цього вечора мати притулок і відпочинок? То йди вгору до моєї печери!

Ця дорога допровадить тебе до неї. А тепер я хутко втечу. На мене вже ніби налягає тінь.

Я побіжу самотою, щоб круг мене знову заясніло. До того ж я повинен ще довго весело триматися на ногах. А ввечері у мене — будуть танці!

Так казав Заратустра.

ОПІВДНІ

Заратустра біг та й біг, ніхто не траплявся йому назустріч, він був сам, щораз глибше поринав у себе, жадібно пив свою самотність, тішився, думав про речі приємні,— і так годинами.

Та опівденної пори, коли сонце стояло просто над Заратустриною головою, він проходив повз старе, криве й каракате дерево, обвите щедрою любов'ю виноградної лози і сховане від себе самого,— з нього звисали налиті бурштинові грона й просилися в руки подорожнього. Тоді йому забаглося трохи вгамувати спрагу й зірвати одне гроно, та ледь він простяг руку, як йому ще більше забаглося іншого,— саме опівдні лягти під деревом і заснути.

Заратустра так і зробив, і тільки-но лігши на землю, в тишу і затишок різнотрав'я, він одразу ж забув про свою невеличку спрагу й заснув. Бо, як мовиться в Заратустриній приповідці, одне буває потрібніше за інше. Тільки очі його залишалися розплющені, бо не могли надивитися вдосталь і натішитися деревом і любов'ю виноградної лози.

Одначе, засинаючи, Заратустра казав до свого серця так:

— Тихше! Тихше! Хіба світ не став довершений? Що ж, зрештою, діється зі мною?

Як ніжний легіт, невидимо і легко, мов пір'їнка над гладесеньким морем,— так танцює наді мною сон.

Він не налягає на очі, не присипляє душі. Легенький він, воістину! Легкий, мов пір'їнка.

Він переконує мене,— невже я не знаю як? Він торкається мене зсередини лагідною рукою, він змушує мене коритися. Так, він змушує мою душу потягуватися,—

яка довга і стомлена стає вона, моя дивна душа! Невже вечір сьомого дня припав для неї якраз на полудень? Мабуть, надто вже довго блукала вона, блаженна, серед усього доброго і зрілого?

Довго потягується вона,— щораз довше й довше! Вона, моя дивна душа, лежить спокійно. Надто вже багато доброго вона скуштувала, і її пригнічує золота печаль, змушує кривити вуста.

Як корабель, що ввійшов у найзатишнішу затоку: стомившись далекими подорожами в незнаних морях, він тулиться до землі. Хіба земля не надійніша?

Коли такий корабель тулиться і лащиться до берега, досить одному павукові протягнути до нього павутинку — і міцнішої линви не треба.

Мов той стомлений корабель у найзатишнішій затоці, я відпочиваю на землі, відданий їй, довірливий, прив'язаний до неї найтоншими нитками.

О щастя! Щастя! Чи не хочеш ти, душе моя, заспівати? Ти лежиш у травах. Проте настала таємнича, урочиста пора, коли жоден пастух не грає на сопілці.

Стережися! Над нивами спочиває спекотний полудень. Не співай! Тихше! Світ довершений.

Не співай, душе моя — польова пташко! Навіть не шепочи! Дивися — скрізь тиша! Старий полудень спить, ворушить губами: чи не п'є він саме тепер краплини щастя,—

вилежаної, витриманої краплини щастя, золотого вина? Ось війнуло над ним, засміялося щастя. Так сміється Бог. Тихше!

«На щастя, для щастя потрібно так мало!» — казав я колись і вважав себе розумним. Однак я знаю тепер, що це було блюзнірство. Розумні дурні вміють казати краще.

Якраз найменшого, найтихішого, найлегшого — шурхоту ящірки, вітерцю, подиху, миті — досить для найбільшого щастя. Тихше!

Що сталося зі мною? Слухай! Може, час полетів геть? Може, я падаю? Може, я впав — цить! — у криницю вічності?

Що діється зі мною! Тихше! Невже мене вжалило — леле! — в серце? В самісіньке серце! О розбийся, розбийся, серце, після такого щастя, після такого жала!

Як! Хіба не саме в цю мить довершився світ? Заокруглився і дозрів? Куди він котиться круглим перснем? Невже я біжу за ним? Цить!

Тихше... (Тут Заратустра потягнувся й відчув, що спить).

— Вставай, сплюху,— сказав він собі.— Як можна спати опівдні! Гаразд, вставайте, старі ноги! Пора вже і навіть давно пора, перед вами ще добрий шмат дороги.

Тепер ви виспались — і довго ж ви спали? Половину вічності! Гаразд! Вставай, моє старе серце! Скільки часу, щоб прокинутися, потрібно тобі після такого сну?

Але тут Заратустра знову заснув, і його душа побурчала, поогиналася і знову вляглася:

— Відчепися від мене! Тихше! Хіба світ саме тепер не довершився? О, золота кругла куля!..

— Вставай, злодюжко, ледащице! — сказав їй Заратустра.— Як? Ти ще й досі потягуєшся, позіхаєш, зітхаєш, падаєш у глибокі криниці?

Хто ж ти, душе моя? (І тут він злякався, бо з неба на обличчя йому впав сонячний промінь).

О небо наді мною,— зітхаючи, сказав він і сів,— ти придивляєшся до мене? Дослухаєшся до моєї дивної душі?

Коли вже ти вип'єш цю краплю роси, що впала на все земне,— коли ти вип'єш мою дивну душу?

Коли, кринице вічності, радісна, жахлива опівденна безодне! Коли знову втягнеш у себе мою душу?

Так казав Заратустра й піднявся з ложа під деревом, наче після чужого похмілля; глянув і побачив, що сонце стояло ще просто над головою. Цілком певно можна було гадати, що того разу Заратустра спав недовго.

ПРИВІТАННЯ

Вже пізно пополудні, після довгих марних пошуків та блукань, Заратустра знову повернувся в печеру. Коли він зупинився перед нею не далі як за двадцять кроків, то сталося таке, чого він найменше сподівався: він знову почув страшний крик про порятунок. І дивно! Цього разу крик лунав з його власної печери. Крик був довгий, лункий, незвичний, і Заратустра добре розрізняв у ньому багато голосів: це тільки звіддалік могло здатися, що крик той лунає з одних уст.

Тоді Заратустра метнувся до печери, і — леле! — що за видовище постало перед ним після такого шумовища! Там сиділи вкупі всі ті, кого йому трапилося зустріти вдень: король з правої і король