Читати книгу - "Аеропорт"

— А тобі, дядя, особливе запрошення? Ти хочеш тут у залізній могилі залишитися?

Олександр Сергійович дістає НЗ — пачку цигарок із бардачка (друга — в кишені), і в темряві прилаштовується останнім до групи, забувши в автобусі торбинку з термосом і пиріжками. Спецназівець веде шеренгу по багнюці, якої подекуди по коліно. Чого-чого на війні аж із лишком, то це багнюки, наче її навмисне завозять сюди невидимі вантажівки, поки солдати воюють.

Ось Дикун довів їх до якогось перехрестя. Чекає, доки всі підтягнуться.

— Значить так. Перебігаємо вулицю по одному. Вулиця вся прострілюється. На іншому боці — другий будинок ліворуч ваш. Розташовуйтеся, хто як може, до ранку. Уранці буде хавчик і буде поставлена задача. Питання є?

Питань нема. Поки один за одним перебігають те, що називається вулицею, а насправді селевий потік багнюки, поряд падають чотири міни. Спалахує дах будинку праворуч. Стає світліше й зрозуміліше, куди йти.

— Сепари освітлюють нам дорогу, — жартує один із солдатів.

У будинку, куди врешті дісталися на нічліг, у чотирьох кімнатах уже сплять або просто валяються без сил чоловік десять. «Легко» розміщуються ще десять. У темряві розстилають на підлозі каремати. Запалили на всіх один налобний ліхтарик. Уночі й у хаті світло помітне. Валяться, хто куди. Хтось одразу починає хропти. Бувалий. За вікнами в саду й на сусідніх ділянках одна за одною падають міни.

— Вісімдесята, фігня, — коментує хтось. — О, а це вже серйозно — сто п’ятдесят два міліметри — гаубиця, не х…р собачий.

Олексієві й водію виділяють підвал, у якому вже сплять, похропуючи, троє. Олексій вмикає свій ліхтарик, відстібує від рюкзака килимок, стелить його в кутку: Дістає спальник. Протягує його водієві. Той спершу відмовляється, потім погоджується прийняти. У Олексія светр і штани теплі. Олександр Сергійович взагалі нічого теплого не має. На підлозі знаходять ще один килимок, укладаються. Обстріл припинився.

* * *

Прокинуся Олександр Сергійович так само несподівано, як і заснув. Від холоду. Устав, походив по підвалу, переступаючи через тіла. Звик до темряви. Знайшов сходи. Піднявся в хату, де значно тепліше, але замало кисню. Стараючись нікого не збудити, вийшов надвір, аби подихати… димом своєї цигарки.

Згадав про Надю, про те, що збирався ввечері повернутися, про риболовлю. Поспіхом дістав телефон. Зони покриття нема. Зарядка в автобусі. Як його зараз знайти й де? Як він узагалі по такій багнюці сюди дістався? «От що значить німецька якість, — подумав він і жахнувся, згадавши прострелені вікна. — Хто їх ремонтуватиме? За чий кошт? «На війні був? — спитають. — А хто тебе туди посилав, дорогенький?»

А й справді? Чому він поїхав? Чому погодився? Адже він не злякався, врешті-решт, захмелілого Дикуна. Клієнти різні йому траплялися. І страшніші за цього. То чому поїхав? Нема відповіді.

Олександр кидає недопалок на землю, обхоплює плечі руками, щоби зігрітися, сходить із ганку й іде до вітру в глиб саду. Відходить метрів на тридцять між добряче посічених осколками яблунь і груш. Світає.

— Стій, мужик! — несамовитий крик іззаду. — Не ворушись!

До нього біжить якийсь рудий солдат років тридцяти, без каски, без зброї, з перев’язаною кистю правої руки. Добіг, обдав водія перегаром, відсунув його рукою назад і показав йому дріт на рівні щиколотки, між двома яблуневими стовбурами.

— Розтяжка, дядя! — переводячи подих, говорить рудий. — Ще б один крок — і все. Аля-улю. Ми тут поставили парочку проти нежданчиків із флангу. Оно в тій лісосмузі сепари.

Рудий вказує рукою на чорну лінію дерев майже на горизонті. У світанкових сутінках здається, що далеко, а насправді — лише кілометр. На головній вулиці, яку вночі перебігали, раптом починається автоматна стрілянина. Вибухає поспіль кілька гранат.

— Бувай, дядя, — кричить рудий, — бережи себе тут.

Він біжить назад до будинку, навіть не спитавши, що взагалі тут робить беззбройний цивільний і хто він такий.

Із зусиллям відливши (спробуйте попісяти під обстрілом), він рушає назад до будинку, з вікон і дверей якого вистрибують озброєні хто чим солдати й біжать на вулицю, за рудим.

Олександр повертається в будинок, аби спитати когось, що далі, як йому бути, де його автобус. У будинку вже нікого нема. Усюди розкидані килимки, рюкзаки, чоботи, черевики, шкарпетки, відкриті й закриті консервні бляшанки, пляшки й бутилі, порожні та з водою, газові пальники, цинки з патронами різного калібру, коробки з гранатами, парочка автоматів і гранатометів. У кутку однієї з кімнат — каністра з бензином для генератора. Меблів майже нема, пішли на обігрів як дрова (усі кімнати сполучені масивною пічкою на дровах). У даху над однією з кімнат зяє велетенська діра. Добре, що вночі дощу не було. Над усім цим бедламом височіє чорний телевізор з кульовим отвором посеред екрану.

На вулиці триває справжній бій. Олександр свого часу відслужив строкову від дзвінка до дзвінка, спочатку рік у десантній учебці в Рязані, рядовим і сержантом. А потім ще рік в Афгані, у Паншері, був кулеметником на справжній війні проти самого паншерського лева — Ахмад-Шаха Масуда. Тобто відчуття знайомі, але не з приємних.

Стрілянина трохи вщухла. Чути лише одиночні. І то — не близько. Олександр обережно виходить надвір, аби подивитися, де його автобус. Рудий надягнув каску. Лежить в укритті прямо на вулиці. Перед ним димиться кулемет.

«Та це ж рідний «дегтяр»![175] Оце вже не очікував, що зустріну, — дивується Олександр. У нього був такий в армії, але й тоді, у 80-х, він був уже застарілою моделлю, таки з 40-х років машинка. — Скорострільність так собі, сто п’ятдесят пострілів на хвилину. Якщо не дати вчасно охолонути, то дуло перегрівається після трьохсот пострілів», — приходять Олександрові з глибин пам’яті спогади про те, чого його старшина в караулі навчав. Ніхто тоді не пробував на стрільбищі триста пострілів зробити, та й не дали б. Так, пару черг. А у рудого, схоже, вже перегрівся. Навколо середини дула хмарка чи то диму, чи пари.

— Щас знову попруть, — кричить рудий водієві, — оно їхній танчик крутиться.

За спиною рудого стоїть український танк Т-64. Без руху. І, схоже, без команди.

— Движок накрився, — спокійно веде далі кулеметник. — Але се- пари не знають. Нехай думають, що в нас є танк. Узагалі-то, було два, але перший ще на тому тижні спалили, там, на краю села.

Рудий невизначено показує рукою кудись удалину, водить стволом зліва направо, не підводячись.

У повітрі характерний свист, кулі пролітають над головою Рудого. Стріляють метрів із трьохсот. Прямо з середини поля за селищем. Олександр присідає на коліно, глухне