Читати книгу - "Спаситель"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ні, я тут залишуся, – знов схлипнув Бйорген.
– Гаразд. Хтось із наших людей навідається до тебе зранку. Потеревенити.
– Добре. Стривайте! Якщо ви заарештуєте його…
– Слухаю.
– Винагорода ще чинна, адже так?
Полум’я запалало щосили. Воно відбивалося у трикутному скельці, котре він витягнув з розбитого вікна у бараці. Він приніс ще дров і відчув, що почав відтавати. Вночі буде гірше, але ж він живий. Перев’язав скривавлені пальці шматком сорочки, який відтяв за допомогою скельця. Собачі щелепи зціпилися навколо руки, що тримала пістолет. Навколо пістолета.
На стіні контейнера витанцьовувала тінь чорного метцнера, підвішеного до стелі. Паща роззявлена, тіло випростане, задубіле в останній німій атаці. Задні лапи зв’язано сталевим дротом, що проходять крізь щілини у гофрованому залізному дахові. Кров з пащі й отвору за вухом, з якого вийшла куля, поволі крапала додолу. Він так і не збагнув, що змусило його пальці натиснути на курок – власні м’язи чи собачий укус, але він ніби досі відчував тремтіння, що прокотилося контейнером після того, як він вистрілив. Всьоме відтоді, як він опинився у цьому триклятому місті. Тепер у обоймі зосталась лише одна куля.
Певна річ, однієї вистачить, але от як знайти Юна Карлсена? Він має натрапити на когось, хто виведе його на слід того чоловіка. Він згадав про поліцейського. Харрі Холе. Ім’я наче у нього незвичайне. Мабуть, знайти його буде зовсім неважко.
Частина третя
Розп’яття
Розділ 20
П’ятниця, 18 грудня. Храм
Сяюче табло біля «Віка-Атріуму» показувало мінус вісімнадцять, вже було безмаль дев’ята вечора, коли Харрі та Халворсен, стоячи у скляному ліфті, споглядали, як фонтан із тропічними рослинами опускається униз, стаючи чимраз меншим.
Халворсен хотів був щось сказати, але передумав. І враз знов роззявив рота.
– Скляний ліфт – чудова річ, – мовив Харрі. – Так приємно їхати угору.
– О, звісно.
– Вступ та питання – твоя справа. Потому поволі у справу включуся я. Згода?
Халворсен кивнув.
Щойно вони сіли в авто, навідавшись до Туре Бйоргена, як зателефонував Гуннар Хаген, просячи поїхати у «Віка-Атріум», де на них чекають Алберт та Мадс Гільструпи, батько та син, ладні дати свідчення. Харрі на те зауважив, що зазвичай процедура не передбачає, щоб поліцію викликали для надання свідчень й що він доручив зайнятися цим Скарре.
– Алберт – давній знайомий начальника поліції, – пояснив Хаген. – Щойно він зателефонував, кажучи, що вони готові надати свідчення, але тільки керівникові розслідування. Без адвоката, й це – плюс.
– Гаразд…
– Чудово. Вдячний за вашу люб’язність.
Отже, цього разу це не наказ.
Невисокий добродій у синьому светрі чекав на них біля ліфта.
– Алберт Гільструп, – сказав він, ледь розтуливши беззубого рота, й швидко та рішуче потиснув Харрі руку. Посивілий, зі зморшкуватим, загрубілим обличчям, проте з молодими очима, що недовірливо розглядали Харрі, поки він не завів їх у двері з написом «Гільструп АТ».
– Маю застерегти, що те, що трапилось, було сильною уразою для мого сина, – мовив Алберт Гільструп. – Тіло так замордовано, а Мадс, на жаль, має дуже чуттєву натуру.
За манерою висловлюватися Харрі дійшов висновку, що Алберт Гільструп або реаліст, який усвідомлює, що небіжчикам уже нічим не зарадиш, або невістка не надто була мила його серцю.
У маленькій, але зі смаком умебльованій вітальні висіли відомі картини з норвезькими національно-романтичними пейзажами, котрі Харрі бачив багато разів. От лише зараз він не був певний, що перед ним висять репродукції.
Коли вони увійшли до просторого кабінету, Мадс Гільструп сидів, уп’явшись очима у скляну стіну, що виходила на дворище. Батько кахикнув, і син поволі озирнувся, наче його висмикнули з марення, яке він полишати не бажав. Найперше, що впало в око Харрі, що син зовсім не схожий на батька. Вузьке обличчя з лагідними округлими рисами, кучеряве волосся – Мадс Гільструп на вигляд ніби мав років двадцять з гаком, хоча, як порахував Харрі, йому вже добре за тридцять. Може, справа у погляді карих очей і у дитячій безпорадності; Мадс наче лише тепер зауважив їх, підвівся.
– Вдячний, що прийшли, – хрипко прошепотів він, потискаючи Харрі руку так сердечно, що той на мить замислився, чи не сплутав Мадс його, поліцейського, зі священиком.
– Нема за що! – мовив Харрі. – Ми все одно збиралися поговорити з вами.
Алберт Гільструп знов кахикнув і розкрив рота, що здавався отвором у дерев’яній масці.
– Мадс прагне подякувати вам за те, що згодились на наше прохання прийти сюди. Ми гадали, ви радше захочете побалакати у відділку.
– А я гадав, що ви захочете зустрітися з нами у власній оселі, – сказав Харрі, звертаючись до Гільструпа-молодшого.
Мадс невпевнено скосив погляд на батька й лише потому, як чоловік ледве кивнув, відповів:
– Наразі я не в змозі там бути. Так там… порожньо. Сьогодні заночую удома.
– У нас, – виправив батько, кинувши на сина погляд, який, на думку Харрі, мав висловлювати співчуття, але від нього набагато більше відгонило презирством. Усі повсідалися, батько й син поклали перед Харрі та Халворсеном візитівки. Халворсен у відповідь зробив те саме. Гільструп-старший питально глянув на Харрі.
– Мої ще не надрукували, – відповів Харрі, що, як завжди, було правдою. – Але ми з Халворсеном укупі працюємо, тож, у разі потреби, телефонувати йому.
Халворсен прокашлявся:
– Маємо до вас кілька питань.
Питаючи, Халворсен намагався визначити пересування Рагнхільд Гільструп того дня, що вона робила у помешканні Юна Карлсена, хто міг би бажати їй смерті. У відповідь на всі питання батько та син лише хитали головами.
Харрі пошукав поглядом молочник. Він почав з кави. Безсумнівна ознака наближення старості. Кілька тижнів тому він поставив беззастережний шедевр «Бітлз» «Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера». Й розчарувався. Цей альбом теж зістарився.
Халворсен читав питання з нотатника й занотовував, не підводячи очей. Спитав у Мадса Гільструпа, де він був з дев’ятої до десятої ранку, тобто, як свідчить звіт судмедексперта, у приблизний час смерті Рагнхільд Гільструп.
– Він був тут, – відповів Алберт Гільструп. – Ми разом працювали тут протягом цілого дня. Ми маємо провести серйозну реорганізацію. – Він повернувся до Харрі. – Ми не мали сумнівів, що ви про це спитаєте, я читав, що поліція завжди найпершим підозрює чоловіка.
– І цілком небезпідставно, – зауважив Харрі. – Як свідчить статистика.
– Згоден, – кивнув Алберт Гільструп. – Але цього разу про статистику не йдеться, шановний. Це – реальність.
Харрі перехопив погляд ясно-блакитних очей Гільструпа-старшого. Халворсен поглянув на колегу, ніби остерігаючись його.
– Отже, покладатимемося на реальність, – мовив Харрі. – Менше хитати головою, а більше розповідати. Мадсе?
Мадс рвучко підвів голову, наче задрімав і раптово прокинувся. Харрі, почекавши, зазирнув
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спаситель», після закриття браузера.