Читати книгу - "Фауст"

Народ повсюди плив, як плав,

Передній заднього не знав.

Один поліг, другий надбіг,

І третій з ратищем настиг,

Скрізь за одним валило сто,

На вбитих не вважав ніхто.

Нестримний був той наш похід,

Ми йшли й горнули все під спід,

Де я сьогодні панував,

Там завтра інший плюндрував.

Усе ми брали на трапку:

Ті білу челядь, хто яку,

А ті — бики, а ті — воли,

А інші коней знов вели.

Я ж на абищо не хапавсь,

Я тільки в рідкіснім кохавсь,

І те, що в інших теж було,

Кидав я геть, як бите шкло.

Я всюди нишпорив скарбів,

І зір мене несхибно вів,

Бо він до всіх кишень сягав,

Крізь віко скрині прозирав.

Без ліку злота я надбав

І самоцвітів назбирав.

Бери що хоч — ось чудо з чуд,

Великий ярий ізумруд.

Найкращий жемчуг-жемчужок

Візьми собі для сережок;

На засоромлений рубін —

Зблід від твого рум'янцю він.

Візьми увесь коштовний скарб,

Що грає змінним блиском фарб;

Складаю я тобі до ніг

Набуток ратних діл моїх.

Багато скринь вже на виду,

А треба буде — ще знайду:

З твоєї ласки я б тут звів

Палату цілу з тих скарбів.

Лиш зійдеш ти на трон ясний,

І вже схиляються як стій

Багатство, розум, сила й міць

Перед царицею з цариць.

Те все добро було моє,

Тепер воно твоїм стає;

У чім я мав життя мету,

Вбачаю нині суєту.

Все те зів'яло й полягло,

Неначе скошене зело;

Та як привітно глянеш ти,

Все буде знов рости й цвісти.

Фауст

Неси назад набуток бойовий,

Коли без гани, то й без нагороди.

І так уже усе належить їй

У замку в нас — чи ж випада давати

Окремо щось? Іди порозкладай

Скарби всі влад! Небачену пишноту

Яви очам! Щоб замкове склепіння

Заграло чистим небом, щоб чудовно

І неживе в тім раї ожило!

Щоб їй під ноги славсь квітчастий килим,

Щоб їй долівка скрізь пушилась пухом,

Щоб їй усе промінним сяйвом сяло,

Таким, що не засліпить лиш богів!

Лінкей

Зайвий, пане, твій наказ —

Все слуга влаштує враз:

Тій красі добро й життя —

Все віддам без вороття…

Присмирніли вояки,

Притупилися клинки;

Взрівши той чудовий вид,

Сонця лик — і той поблід…

Проти кращої з богинь

Все на світі — прах і тлінь!

(Виходить).

Гелена

(до Фауста)

Бажаю я розмовиться з тобою;

Сядь при мені! Займи порожнє місце

І воднораз мені моє вбезпеч.

Фауст

Ні, перш дозволь навколішки упасти,

Зложити клятву вірності і руку,

Що підійма мене, поцілувати!

Хай буду я співвладником твоїм

Безмежній, неоміряній державі,

Приклонником, слугою, оборонцем!

Гелена

Я бачу й чую тут немало див,

Хотілося б спитать не про одне.

Скажи, чому слуги твойого мова

Бриніла так незвично й милозвучно?[99]

До звука звук пристроювався влад.

До слова слово ніби пригорталось,

Голубилось, голублячи мій слух.

Фауст

Коли тобі злюбилась наша мова,

То, певно, й спів сподобається теж

І зглибока схвилює, пройме душу…

Найкраще ми ту музику спізнаєм,

Обоє розмовляючи навзаєм.

Гелена

Хотіла б я навчитись тої мови.[100]

Фауст

То мова серця й щирої любові.

Як серце, мріючи, радіє і болить,

Тоді шукаємо…

Гелена

…з ким мрію поділить.

Фауст

В минулім чи вдалось, в майбутньому

чи вдасться,

Лише в теперішнім…

Гелена

…знаходимо ми щастя.

Фауст

У нім одрада, влада в нім тривка,

Зарукою тому…

Гелена

…моя рука.

Хор

Хто закине щось цариці,

Що приймає так прихильно

Пана цього замку?

Вже ж нам правди ніде діти:

Всі ми бранки, ще й не вперше,

З часу Трої загибелі,

З часу мандрів тривожних

Та безвихідних злигоднів.

Жони, звичні до кохання,

Добре знають, хто що варт,

А не вибирають;

Пастухам золотокудрим

А чи й фавнам чорношерстим —

Як кому коли випаде —

На принадливе тіло

Рівне право дають вони.

Ближче й ближче зсуваються

Вже цариця та лицар, —

Коліно в коліно, плече в плече,

Рука в руці гойдаються

На подушках

Свого трону препишного.

Бо ж не бояться величні царі —

Тайнії радощі

Сміливо виявить

Перед очі народу.

Гелена

Далеко десь і близько разом я,

І світ увесь по-новому сія.

Фауст

Душа в мені огнем жаги взялась;

Я мов у сні — зникає місце й час.

Гелена

Я віджила й відмолоділа знов;

Це все дала мені твоя любов.

Фауст

Як зрозуміть цю долю пречудну?

Ми мусим жить — бодай лиш мить одну…

Форкіада

(увіходить прожогом)

Киньте читанку кохання,

Пустотливе воркування,

Воркітливе пустування, —

Розважатися не час.

Чуйте — віє даль грозою,

Сурми грають десь до бою,

Згуба близиться до вас.

Менелай шикує лави

Змити в битві бруд неслави,

Загасити пал образ!

Переможця взнаєш злобу —

Буде те, що й Деїфобу, —

За жіночий любий лас.

На гілках повиснуть зайди,

А на зрадну жінку, знай ти,

Жрець сокиру вже припас.

Фауст

Ізнов завада, знову неприємності!

І в небезпеці не люблю я кваплення.

Зла вість гінця й найкращого обриджує,

А ти, найбридша, в злих вістях кохаєшся.

Але у нас тобі не пощасливиться —

Пусті слова! Немає небезпеки тут,

А якщо й є — то нам до неї байдуже.

Сигнали, постріли з веж, сурми й жоломійки, військова музика, похід потужного війська.

Дивись, як одіб'ють удар той

Хоробрі витязі мої:

Лиш той любові жінки вартий,

Хто вміє захистить її.

(До ватажків, що вирізняються із лав і підходять до нього).

В них погляд стримано-жагучий;

І переможна в них хода;

Це — порив півночі могучий,

Це — сила сходу молода.

Одіті в сталь, повиті в грози,

Де йдуть вони — усе паде,

І скрізь по тій жахній дорозі

Земля гуде — луна іде…

Перехопились через Пілос, —

І Нестор здержать не здолав,

Царків рушення розчепилось

Під ярим тиском буйних лав.

Женіть же звідси Менелая,

Зіпхніть у море знов