Читати книгу - "Фауст"

Хай там добичником шмигляє,

Як до душі йому розбій.

Ви нині герцоги, владуйте,

Я вам весь край оддам у лен —

Цариці Спарти всі слугуйте,

Вона над вами сюзерен.

Германцю я Корінф лишаю,

Нехай затоки береже,

А готу звірюю Ахаю —

Хай крутояру стереже.

Хай франк іде собі в Еліду,

Мессену сакс бере в уділ,

Норман посяде Арголіду,

Морський очистивши окіл.

Для ворогів незламні в гарті,

Між себе — мов одна сім'я,

Ви підкоряйтесь тільки Спарті,

Де трон володарки сія.

Вона вщасливить всю державу,

Зичливо дбаючи про всіх,

І суд, і право, й силу, й славу

Всяк найде в неї біля ніг.

(Сходить із престолу, князі обступають його навкруги,

щоб краще почути його накази й розпорядження).

Хор

Той, хто красуні жадає собі, —

Передусім обачно

Доброї зброї хай припасе!

Словом лагідним він добув

Найцінніше на світі, —

Та здобуток непевний той;

Хитрий підлесник украв би його,

Смілий розбійник одняв би його, —

Тим зазіханням відсіч готуй!

Нашого князя за те я хвалю

І над усе ціную,

Що так уміло й сміло з'єднав

Він дружину хоробрую,

Завше вірну й покірну.

Всі сповняють наказ його,

Кожен для себе на зиск і користь,

Для можновладця на дяку й хвалу,

Для обох разом на славу й честь.

Хто ж би відняв її

В нашого пана вже?

Хай володіє він нею один,

Владу ту радо ми всі визнаєм:

Він оборонить із нею і нас

Муром міцним, військом грізним.

Фауст

Дарунки, роздані тобою,

Натхнули їх на бранний труд;

Нехай ідуть вони до бою,

А ми удвох лишімся тут!

Несхитним муром ставши вколо,

Вони вбезпечать тишу й мир

Півострову, який із суходолом

Поєднує легеньке пасмо гір.

Це край щасливий, край блаженний,

Це рай для всіх земних племен,

Уділ прекрасної Гелени,

Що став в той день благословен.

Коли між комишів Еврота

Вона з яйця постала там,

Божественна, осяйна врода,

На диво матері й братам.

Цей край у радості безмірній

Тобі несе свої скарби;

Над світ увесь, тобі покірний,

Свою вітчизну возлюби!

Хай шпиль зубчастий ледве-ледве гріють

Холоднуваті сонця паруси,

Там нижче гори трохи зеленіють —

Вже є якась пожива для кози.

Джерела б'ють, дзюрчать гірські потоки,

Тут зелен кожен схил і кожен яр,

Тут полонини стеляться широкі,

Хвилюють руном лагідних отар.

Худоба ходить безбач там рогата,

Над урвищами бережно пнучись,

Всім є тут тирло, хоч скота й багато,

Між скелями печер доволі скрізь.

Тут Пана храм, тут жвавих німф оселі,

Байраків свіжа, прохолодна тінь,

Дерева тут гіллясті понад скелі

До неба пнуться, рвуться в височінь.

Це праліси! Пишає дуб крислатий,

Немов навік у землю вкоренивсь,

А явір, соком радісним наллятий,

Стрункий-гінкий, мов граючися, звівсь.

Там молоко струмує для маляток,

Здоров'ям віє тінявий намет,

Жахтять плоди — Помони щедрий даток,

І з борті капле запахущий мед.

Тут щастя дістають у спадку,

Рум'яні лиця і вуста,

І кожен тут в довіллі і в достатку

Немов безсмертним вироста.

Викохуються діти ніжним маєм,

Доходять мужньої снаги,

Дивуючись, ми віри не діймаєм,

Що люди то, а не боги.

Сам Аполлон у постаті пастушій

Ходив між ними взором красоти;

Коли природа опанує душі,

Водно зіллються всі світи.

(Сідаючи побіч неї).

Прийшла до нас сподівана година,

Минулого нехай потане й слід!

Найвищий Бог зродив тебе, єдина,

Твій рідний край — прекрасний перший світ.

Навіщо ця тісна фортеця?

Лиш побажаймо — і для нас

Аркадія блаженна розцвітеться,

Ясна і юна повсякчас.

В той край коханий, рай жаданий

Дорога нам тепер лежить,

Змінявши трони на альтани,

В аркадськім щасті вільно жить!

Сцена нараз відміняється. До низки гротів притуляються позакривані альтани. Тінявий гай розкинувся аж до навколишніх стрімчастих скель.

Фауста й Гелени не видко.

Дівчата з хору полягали спати — хто де.

Форкіада

Чи довго ще оті дівчата спатимуть?

Таж їм, мабуть, і в сні того не снилося,

Що я отут на власні очі бачила.

Збуджу я їх — хай молоді чудуються,

Та й ви, бородані, що, долі сидячи,

Ждете розв'язки дивної історії, —

Вставайте, гей! Струсіте жваво кучері,

Пробуркайтесь і слухайте оповісті!

Хор

Говори нам, розкажи нам, що за чудо-диво склалось!

Найлюбіше те нам слухать, чому вірити незмога,

Бо уже ж нам остогидло, на ті скелі дивлячись.

Форкіада

Очка ледь попротирали, вже й занудилося вам?

Ну, то знайте: в цих печерах, в цих наметах,

в цих альтанах,

У притулку цім затишнім скрилась пара ідилічна —

Наша пані з нашим паном.

Хор

Що ти кажеш?

Форкіада

Потаймиру

Там вони собі втішались — тільки я їм слугувала;

Мала побіч я стояти, та, як вірниці годиться,

За чимсь іншим я дивилась, часто-густо одвихалась,

Все шукала трав, коріння, розмаїтих зіль цілющих

І лишала їх одних.

Хор

Ти таке говориш, ніби там, в альтані, світ є цілий —

Гай і луки, гори й ріки; байку баєш, та й уже!

Форкіада

Правда, правда, неймовірні! Там глибини незглибимі,

Залів, ходів, коридорів там без ліку, без числа —

Коли чую — у печері залунало срібним сміхом;

Аж дивлюся — то хлоп'ятко од жони до мужа скаче,

А од батька знов до неньки — там-то пестощів і ласок,

Там-то пустощів і жартів, там-то вигуків щасливих —

Аж не тямишся од них!

Ніби геній — так безкрилий, ніби фавн —

не звірюватий,

Ось уже й на землю скочив, та аби землі черкнувся,

Враз його кидає вгору, і за другим-третім скоком

Аж до стелі вже достав.

Мати злякано гукає: «Ти плигай собі як знаєш,

А літати стережися, раз літати не дано!»

Батько лагідно вмовляє: «У землі є рвійна сила,

Що тебе угору зносить; лиш ногою стань на землю —

Зразу сили наберешся, як той син землі Антей».

Так скакає жвавий хлопчик сміло з каменя на камінь,

Наче м'ячик скрізь літає, пружний, бистрий і в'юнкий.

Аж нараз в глибоку прірву провалився — і немає…

Мати плаче і голосить, батько хоче утішати.

Я не знаю, що робити… Коли раптом — що це знову?!

Чи наховано скарбів там? Вбраний в