Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У четвер дівчата їздили на прогулянку в парк, а ввечері панна Баррі повела їх на концерт до Музичної академії, де співала славетна примадонна. Для Енн то був ніби казковий сон.
— О, Марілло, мені бракне слів, щоб це описати! Я так розхвилювалася, що навіть говорити не могла, тож ви собі уявляєте, як воно було. Я сиділа, уся охоплена німим блаженством. Мадам Селітські — невимовно вродлива, вона була в білій атласній сукні й діамантах. Та коли вона почала співати, я ні про що інше вже не думала. О, не можу описати, що я відчувала! Здавалося, що мені тепер ніколи не буде важко бути хорошою. Це так, наче я дивилася на зорі. З очей мені котилися сльози, але то були сльози щастя. Так жаль було, що концерт закінчився, і я сказала панні Баррі, що тепер геть не знаю, чи зможу повернутися до буденного життя. А вона відповіла, що коли ми підемо в ресторан через дорогу й з’їмо там морозива, мені це буде значно легше. Такі прозаїчні слова, та на мій подив, це виявилося щирою правдою! Морозиво було смачнюче і, Марілло, як гарно й весело було сидіти в ресторані об одинадцятій вечора! Діана сказала, що, мабуть, вона була народжена для міського життя. Панна Баррі запитала, що я про це думаю, та я сказала, що мушу спочатку дуже ретельно все обміркувати й аж тоді дам їй відповідь. І все обміркувала, коли лягла спати. Це найкращий час для роздумів. І, Марілло, я дійшла висновку, що не була народжена для міського життя, і мене це дуже тішить. Приємно зрідка поїсти морозива об одинадцятій вечора в розкішному ресторані, та загалом я волію о цій порі вже спати у своїй кімнаті, і вві сні знати, що в небі сяють зорі, а вітер шурхотить у ялицях понад струмком. І це я сказала панні Баррі вранці за сніданком, а вона засміялася. Вона взагалі сміялася з усіх моїх слів, навіть коли я говорила про дуже серйозні речі. Мені це не сподобалося, Марілло, бо я не хотіла її смішити. Та однаково вона дуже гостинна дама, і прийняла нас по-королівському.
У п’ятницю довелося вертатися додому; по дівчат приїхав пан Баррі.
— Сподіваюся, вам тут було добре, — сказала панна Баррі на прощання.
— Дуже добре, — відповіла Діана.
— А тобі, маленька Енн?
— Я тішилася кожною хвилиною, — сказала Енн, поривчасто обіймаючи стару даму за шию та цілуючи її зморшкувату щоку. Діана жахнулася — вона ніколи б не насмілилась утнути таку зухвалість. Та панна Баррі була задоволена; вона стояла на веранді й дивилася їм услід, аж доки бричка зникла з очей. Потім зітхнула й повернулася у свій великий будинок. Там було на диво самотньо й порожньо без цих свіжих юних життів. Правду кажучи, панна Баррі була жінкою доволі егоїстичною, що не звикла думати ні про кого, крім себе самої. Людей вона цінувала тільки тоді, коли вони були їй корисні чи розважали. Енн її розважала, отож і здобула прихильність старої дами. Та раптом панна Баррі усвідомила, що про чудернацькі висловлювання Енн вона думає менше, ніж про її дитячий запал, її чисті невинні почування, її молоду чарівливість і приємний вираз її очей та вуст.
— Я вважала Маріллу Катберт старою дурепою, коли почула, що вона взяла дівчинку із сиротинцю, — сказала вона собі, — а тепер бачу, що зрештою, вона правильно вчинила. Якби в моєму домі постійно жила така дитина, як Енн, я була б щасливіша.
Енн і Діані їхати додому було так само приємно, як і в гості, — ба навіть приємніше, бо тепер їх зігрівала радісна думка, що наприкінці шляху чекатиме рідний дім. Сонце сідало, коли вони виїхали з Вайт Сендз на прибережний путівець. Попереду, на тлі шафранного неба, височіли темні обриси ейвонлійських пагорбів. Позаду ж, ніби із самого моря, здіймався місяць, і море сяяло й мінилося під його промінням. Кожна найменша затока уздовж звивистого узбережжя була справжнісіньким дивом, гойдливим танком білих пінистих бурунців. Унизу хвилі з м’яким шурхотом розбивались об скелі, і прохолодне свіже повітря просякало солоним запахом моря.
— Як гарно жити на білому світі й повертатися додому, — зітхнула Енн.
Вона бігла кладкою через струмок, і вогник дружньо підморгнув їй із кухонного вікна в Зелених Дахах, мовби вітаючи з поверненням, а крізь прочинені двері видно було, як вистрибує полум’я в каміні, осяваючи холодну осінню ніч своїм теплим червонястим світлом. Щаслива Енн вибігла схилом угору — і от вона була вже в кухні, де на столі чекала гаряча вечеря.
— Ти повернулася? — спитала Марілла, відкладаючи в’язання набік.
— Так, і слово честі, як добре знову бути вдома, — радісно відповіла Енн. — Я все могла б розцілувати, навіть годинника. Ой, Марілло, це смажена курка? Невже ви приготували її для мене?
— Так, — мовила Марілла, — я подумала, що ти зголоднієш після такої поїздки й захочеш чогось особливо смачного. Швидше роздягайся, і будемо вечеряти, щойно повернеться Метью. Скажу чесно, я рада, що ти знову вдома. Без тебе тут було страшенно порожньо, я й не пригадаю таких довгих чотирьох днів у своїм житті.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енн із Зелених Дахів», після закриття браузера.