Читати книгу - "Мальва Ланда"

І то ж треба було з такими опудалами кохатися! Правда, чинив це задля світлої мети.

— Ми такі малюсінькі, ми такі немічні, ми такі нещасні, — заскиглила котрась із них, — пожалі-і-ій нас!

— Що? — жахнувся. — Ще раз? Чи ви мене маєте за бугая?

Заходився гарячково збиратися. Чекала на нього Лю… цить! ані слова… ля-ля…

— Що, ти кудись збираєшся? — спитала Емілія, вигулькнувши з намету волосся.

Вони вже на ти! Прекрасно.

— Маю ще справу.

— Це небезпечно.

— Але я мушу.

— Ти покидаєш нас, малюсіньких, напризволяще? — підкотилася до нього Соломія і потерлася мордочкою об коліно.

— Скажи нам, куди маєш іти, може, виведемо тебе такою дорогою, щоб ти не попався нікому на око, — запропонувала Емілія.

— Вулиця Ясенова.

— О! Це зовсім недалечко. Я заведу тебе провулочками. А до кого там маєш справу?

— Чи не забагато вам хочеться знати?

Дівчатка, сміючись, повдягали сукенки і почалапали додому.

Бумблякевич знову йшов позаду і намагався ні про що не думати. Цього разу було легко, бо ніколи не почував себе настільки випотрошеним.

Стару вони побачили на ґанку. Була у всьому білому з розпущеним волоссям, що падало на плечі з-під макітри. Церувала панчохи і мугикала щось під ніс тужливе й безконечне.

— Ги-ги-ги, — обступили її карлиці. — Ти ще й досі макітри не зняла? Ти так через макітру й перевдягалася?

— Макітри ані я не могла здіймити, ані самі пани радники. Що не робили, вже й голоблею підважували — нічого не вийшло.

— О, то ти вже й радників бачила? А що на вечерю зготувала?

— А нічого.

— А то як?

— А то так. Духи живуть святим духом. Нащо мені вечеря? Взяла у панів радників такого папера, жи вже по мені. Вмерла я, шлюс зі мною. Нині ще була-була, а надвечір — пуфф! — самий дух лишився, царство мені небесне.

Карлиці були, наче громом уражені, не знали, що казати і що чинити, тільки зиркали то одна на одну, то на маму, то на Бумблякевича.

— Дуже вам співчуваю, — сказав Бумблякевич. — Гарна ви була жінка. Пам'ятаю, обідав я колись у вас — пальці можна було проковтнути.

— Дякую, — кивнула небіжка, — і ви гарний чоловік. Шкода, що за життя мало ми зналися. Може б, ще вас пригостила. Може б, вам так у нас сподобалося, що оженилися б на котрійсь із моїх красунечок та жили б укупці, а я онуків бавила б та борщі виварювала…

— Зараз я принесу молоток і розгаратаю цю макітру, — сказала Емілія.

— Тільки попробуй! — спалахнула покійниця. — Я тим молотком твою дурну голову розгаратаю! Ця макітра мені дісталася від моєї баби, а тій бабі від її баби, а вона дістала від своєї баби… Та я хутше сама в порох розсиплюся аніж цю макітру бодай пощерблю!

— То ти так і не збираєшся з неї вилазити? — спитала Емілія.

— А мені вже все їдно. Мене нема. Я вмерла. Буду в макітрі, як равлик.

— У-у-у-у! — Захлипала Соломія. — Пропали ми навіки! Бідні ми, нещасні! Хто нам обідчик зварить? Хто нас обпере? Хто нас зігріє? Хто нам казочку на ніч розкаже? Горе нам, горе!

— Горе нам! Горе! — заспівали грецьким хором усі три сестри, склавши рученята на кволих своїх груденятах.

— Ну, мені пора, — вклонився Бумблякевич.

— Зачекай, я тебе проведу, — сказала Емілія.

ЛЮТЕЦІЯ

Довкола чаїлися сірі коти сутінків, тихесенько перешіптуючись, блимаючи електричними розрядами, сигналячи вогниками очей.

— Прийшли. Ясенова. Я тебе зачекаю? — спитала пошепки Емілія.

— Ні-ні, вертайся. Я можу затриматися.

— Хто ж там мешкає?.. Ну та дарма. Нехай же він тебе до нас потім заведе. Не забудь — завтра рушаємо. Бо як затягнемо час, то пан Ліндер вислідить.

Карлиця пірнула в темряву, і якийсь час було чути тільки глуху луну її шкандибаючих кроків.

У будинку світилося лише одне вікно, затягнуте темною шторою. Коли ступив на подвір'я, здалося, ніби хтось на вулиці чхнув, але, видно, вчинив це нехотячи, бо крізь стиснуті ніздрі вирвався тонюсінький і жалюгідний звук. Бумблякевич миттю вискочив на вулицю й роззирнувся, але в темряві, не освітленій жодним ліхтарем, годі щось було помітити. Про всяк випадок кинув: «Хто там?» Але тепер уже залягла суцільна тиша, і ніщо не зраджувало чиєїсь присутности. Хтось причаївся у сутіні, тамуючи подих, хтось крався за ним аж сюди… Хто се міг бути? Пан Ліндер?.. Але що йому пан Ліндер, завтра він чкурне з цього зацофаного[87] містечка ідіотів. Вернувся до будинку і постукав. Обережний шепіт Лютеції:

— Це ви?

Чекала тільки його.

— Я.

Заскреготало залізо, і в ледь розхилені двері зазирнуло її око. Бумблякевич кивнув головою: «Добрий вечір» — і прослизнув, наче миша, до середини. Знову заскреготало залізо.

— Від кого ви так замикаєтесь?

— Маємо від кого. Заходьте до вітальні.

Стіни вітальні були вкриті синіми тапетами, і висіли на них два великих круглих дзеркала та три образи в золотих рамах. В одному куті стояла канапа з темного горіхового дерева, обтягнена синьою тканиною, перед нею — столик, а на столику вже чекали кавник, горнятка, карафка чогось червоного і двоє келишків.

Бумблякевич вмостився на канапі і, поки Лютеція наливала каву, жадібними очима ковзав по її стану. Дві речі йому не подобалися в ній — це підпухле кругле обличчя невизначеного віку і якийсь скиглявий голос, який, вочевидь, намагалася дівчина притлумити, але це їй не вдавалося.

— Ви самі тут живете?

— Сама.

— І давно так мешкаєте?

— Чого це вас так зацікавило?..

— Просто… Дивно, що такий просторий будинок… І така квітуча господиня.

— Справді? — вона почервоніла.

— Певно, страшно самій?

— Я недавно сама…

Ось воно! Вдова чи що?

— Співчуваю вам. Смерть чоловіка — це дійсно велике горе.

— Про що ви говорите? Я ніколи не мала ніякого чоловіка.

Вона ще більше почервоніла і заходилася дмухати на паруючу каву.

— А що вам відомо про справу, мене інтересуючу?

— Тільки те, що ви зібралися до замку.

— Ну і..?

— Я хочу йти з вами. Але так, щоб ніхто не знав. Хочу звідси вибратися. Це для мене питання життя чи смерті.

Життя чи смерті! Сильно сказано.

— А що ви сподіваєтесь знайти в замку?

— Я не можу вам всього зараз оповісти, бо… це настільки неймовірно…

— Для чого ж ви мене сюди запросили?

— Тому що я вам можу довіритись. Ви чужинець, а отже не можете бути агентом пана Ліндера.

— Чи ви тут збзікували на цьому панові Ліндерові?

— Боїмося його…

Лютеція подивилась на Бумблякевича благально і спитала:

— Візьміть мене з