Читати книгу - "Мальва Ланда"

се була ніч коли я забив для неї білу антилопу —

тіло її мов гладенька поверхня яйця струсьового —

шия схожа на шию білої антилопи і тим вродливіша що менш оздоблена —

а на плечі спадало волосся як вугіль чорне й густе наче сплутані звої пальмового листя —

ноги мов стебло папірусу що виростає з води —

вся вона мов сполохана газель з Аль-Мікрату —

Умм аль-Гувайріс! Умм аль-Гувайріс! Умм аль-Гувайріс!

Умм аль-Гувайріс! Умм аль-Гувайріс!

Зблисло сонце, тисячами стріл вп'ялося в очі, зойкнула і застогнала Лідія, повалилася безсило, звиваючись і розвиваючись, мов ящірка, видобуваючи скавуління з себе і стогін глибокий, мов з дна колодязя…

На місце її інша вершниця вистрибнула — наймолодша Соломія — і помчала диким чвалом через усі пустелі й степи, підганяючи спіненого оґера. Вся в розкошланих нетрях волосся, крізь яке раз по раз прозирали закличні вогні очей і розпашілих вуст.

Руки простяг і розгорнув темне сплетіння орхідей і побачив індійську пагоду, витесану зі слонової кости, вся вона оздоблена тілами коханців, білими і тендітними, що в обіймах забули про світ і змилили день з ніччю. Та кохались вони не лише між собою, але кохались також і з білими птахами, котрі пишалися вигинистими шиями, довгими стрункими ногами і пінявими хвостами. Кохалися з птахами на землі й на високих деревах, в леті між хмар і на хвилях озер, в мерехтінні гірських туманів, надпивши Соми в Шаріянаваті, силу сили в себе впиваючи, соки Індри розбризкавши — ом! ом! падме хум! —

Агні-Боже тобі приносимо осіянному наш поклін і молитвослів —

ти з води сходиш і з каміння

ти з трави сходиш і з дерева

ти Агні верховний бик ти погонич табунів ти сила мужа —

о! списом своїм вдар темну ніч і викреши блискавку —

о! пролийся дощем Соми випусти соки предивні, що знають дорогу свою — п'ємо твоїми вустами —

хвилі меду вуста затопили — обличчя її волосся сховало наче Раху той ненаситний місяця полонив —

так Ямуна із Гангою святкують своє злиття і верховними танцями тішать усіх —

о не кричи не стогни і не бійся —

ще квітки ніколи жодна бджола не зламала хоч якби жаждиво її не топтала —

червоними квітами сандаловою пудрою

і пурпуровими слідами що бетель на зубах зоставив означене все наше ложе — тиша тепер понад ним розтулила стиглий мед ночі в якому в'язнуть слова —

Матрейї і Катьяяні! Матрейї і Катьяяні!

Матрейї і Катьяяні! Матрейї і Катьяяні!

Мов поранена ворона затріпотіла Соломія і впала на сіно, в судомі здригаючись і завиваючи, а на місце її злетіла ненаситна Емілія і поплила, наче чорна лебідка — гойдливо і тихо, сливе непомітно ворушачись тілом. Легенький вітерець обережно торкав чорні пір'їни і підганяв, наче човник, її уперед і вперед… розгорнув їй на грудях волосся — побачив плесо озера, а посередині на острівцю китайський палацик під кривульками-соснами, в човниках каталися закохані, тонули у хвилях, а випірнали вже з риб'ячими головами або хвостами, лускою вкриті, а різнобарвні ліхтарики пурхали над водою і осявали все довкіл, але так, що кожен мінився залежно від світла — то синім ставав, то зеленим, то жовтим, червоним чи білим, а з палацика вийшла фея Місячного Сяйва і заграла на цині плакучім —

Дай Шу-лунь Лі Юй-сі Оуян Сю Чжу Дун-шу Лань Лінь Лю

Лі Цянь Цінь — велике Дао котре можна висловити словами —

то не правдиве Дао а кожне ім'я яким його наречеш не буде незмінним і таке воно безіменне стало початком неба й землі — має вони дві сторони що походять з одного джерела і те що є у них спільного називаємо Воликою Тайною — в нічній тишині

Цзіньліна ти скидаєш убір золотий і входиш у води пролиті із квіток цзіньгао — я з вежі нефритової за тобою простежив — я кинувся з вежі до тебе — о не ховай за пелюстками свого обличчя не накривайся крильцями нічного метелика — я вже піднімаю свої бойові хоругви на яких затремтіли розшиті дракони — і йду у наступ хоч і пергою золотою очі мені сліпить —

я в тебе від'їжджаю на гарячім коні в нього грива палає вогнем — я рву твої квіти топчу сади зриваю усі фіранки і штори змітаю шовкові пологи скидаю в ущелини дзеркало ниви твої скороджу мечем і висаджую птахів у пухку твою ніжну ріллю — птахів що скоро прокинуться й в небо злетять — о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао! о Лі Цин-чжао!

І то вже була вершина, якої лиш міг Бумблякевич сягнути, стримуватися вже не було сили і він випорснув із себе весь Китай разом з Індією і Саудівською аравією, аж Емілією підкинуло, наче сіла вона на гейзер, але відчувши ту хвилю священну, сестри її силоміць стягли і припали вустами до молочного джерела, кувікаючи і нявкаючи, мов юродиві, злизуючи одна в одної з язиків, і носів, і вуст тайну медову, а Емілія звивалася поруч і пальчиками тонюсінькими, наче носик бджолиний, добувала із себе нектар і гасила ним пожежу вуст — дісталося їй найбільше і почувала себе царицею…

Бумблякевич заплющив очі й побачив у човні Мальву Ланду. Мала на собі довгу сорочку поплямлену кров'ю, з розпущеного волосся сходили зорі, в лівій руці затисла червоний серп місяця, а в правій зяяла порожнеча… Куди вона плила і по що? Вуста розкрив щоб спитати, але раптом збагнув, що не годен видобути із себе і найжалюгіднішого згуку, тільки саме воляче мукання, та й не могло бути інакше, адже й зіправді був волом і шию тримав у ярмі і, коли роззирнувся, то побачив, що є лише одним з багатьох — у великому стаді, яке гонить невидимий погонич…

4

Вечоріло, коли він прокинувся. Звівшись на лікті, поглянув довкола — карлиці валялись на сіні, мов чорні спопелілі жмутки газет. Були маленькі і жалюгідні. Що вони з ним витворяли? Згадав усе, але було воно сповите такою імлою, наче відбувалося не сьогодні, а багато років тому… і не з ним, з кимось іншим… і в іншій місцині…

Ось і вони почали прокидатися, ліниво розпрямлятися й позіхати. Тепер це були ожилі чорні кущі, з